27.04.2026

Марія та її світ, намальований заново

Ця історія — про підлітку, яка пережила складний внутрішній злам і поступово повертається до себе завдяки підтримці родини та психологічній допомозі «Голосів дітей». Через чутливість подій історія ілюструється лише малюнками самої героїні — вони краще за будь-які фото передають її внутрішній світ і спосіб говорити про себе.

Світ підлітки

У кімнаті Марії (ім’я змінено на прохання героїв) — багато малюнків, і майже в кожному є щось про улюблену Японію: лінії, персонажі, деталі. Ніби через них вона збирає окремий і зрозумілий тільки їй світ. Ця кімната — її простір: тут усе розкладено так, як їй потрібно, тут можна подумати, помріяти, просто побути наодинці із собою.

Дівчина — у 8 класі. Вона самостійна та організована: вчиться відповідально, сама ставить собі планку й намагається її тримати. Багато років вивчає англійську й самотужки взялася за японську — захоплення, у яке пірнула з головою, але зараз поставила на паузу через перевтому.

Вона вже думає про майбутнє. Хоче стати педагогом і викладати англійську. А ще розглядає психологію — можливо, стане військовою психологинею.

Вона в мене дуже відповідальна. Я її навіть не чіпаю — вона сама все робить, сама вчиться, сама ставить собі цілі. Любить малювати, в неї свій стиль уже є, дуже захоплюється Японією, навіть мову почала вчити. Вона така… глибока дитина, багато в собі проживає,

— каже мама Марії.

Дівчина живе з родиною в будинку трохи за містом. У неї є молодший брат і маленька сестра. У цій родині рідкісна для наших часів річ — діти тримаються одне за одного: можуть посперечатися, навіть посваритися, як і всі діти, але завжди захищають одне одного й багато допомагають батькам.

Час від часу Марія їздить у центр Дніпра — до тата або до подруги з ночівлею. А раз на тиждень — йде до «Голосів дітей». Для неї ці 50 хвилин розмов із психологом, довіри й творчості — можливість не загубити себе.

Це вже другий етап її терапії, і він став можливим тому, що одного разу вона змогла сказати мамі: мені знову погано.

Точка (не)повернення

Два роки тому в житті цієї родини була точка, після якої все довелося починати заново. Марії було 12, коли вночі вона непомітно вийшла з дому — так, що ніхто цього й не почув — і пішла в бік залізниці неподалік від їхнього будинку.

Мама вкладала молодшу доньку й сама заснула. Перед цим була звичайна підліткова сварка — через телефон. Нічого такого, що могло б здатися небезпечним.

Але не для Марії.

Дівчину знайшов випадковий чоловік на рейках — він викликав поліцію, дитину відвезли до лікарні. Почалися обстеження, лікування, довгі тягучі дні.

Я тоді взагалі не зрозуміла, що відбувається. Я була впевнена, що вона вдома спить. А потім — дзвінки, поліція, лікарня… Її забрали вночі, коли я приїхала до лікарні — вона вже спала, а я не знала нічого. Це був такий шок, що я навіть не одразу змогла усвідомити, що сталося. Я дуже себе звинувачувала. У нас нормальна сім’я, ми поруч, ми підтримуємо! Я довго думала, що я зробила не так, де не додивилася,

— згадує мама.

Після цього почалося довге та складне відновлення. Медикаменти, контроль, постійна увага до родини з боку служб. І просто безліч запитань, на які рідні та й сама Марія не мали відповідей.

Це, мабуть, просто зійшлося все разом. Війна, моя вагітність, народження малої, зміни в сім’ї. Для дитини це теж навантаження. Хоча вона дуже любить брата і сестру, але всередині щось накопичилося. Спочатку був селфхарм, потім цей випадок. І я зрозуміла, що сама не впораюся, що тут потрібна допомога,

— ділиться мама.

Саме тоді одна з працівниць соцслужб порадила мамі звернутися з донькою до «Голосів дітей».

Довгий шлях відновлення

Перший досвід роботи з психологом у Марії вже колись був в іншому місці — але безрезультатно: дитина не відкрилася. А в «Голосах дітей» усе пішло інакше з першої зустрічі.

Вони знайшли підхід до дитини. Марія прийшла туди дуже закрита, перелякана, взагалі не говорила про свої почуття. А через пів року я побачила зовсім іншу дитину. Вона усміхалася, вона чекала цих зустрічей, навіть обіймала психологиню на прощання. І я тоді зрозуміла, що це не просто «поговорити», а реальна допомога,

— розповідає мама.

Зустрічі в Марії були щотижня — ті самі 50 хвилин, які поступово почали змінювати стан дитини. І це були не лише розмови, а й творчість, і прості на перший погляд вправи.

Там було все — і малювання, і арт-терапія, і ліпили, і малювали, і розмовляли. І моя дитина потроху відкривалася. Вона стала спокійніша, більш жива, почала ділитися. Після цього навіть лікарі сказали, що можна зробити паузу з антидепресантами. І це для нас був дуже великий крок,

— каже мама.

Паралельно до психологів пішов і молодший брат Марії. Він — дуже чутливий, емпатичний: переймався за сестру, гостро переживав війну, обстріли, гучні звуки.

Він боявся, дуже реагував на обстріли, переживав. Почав гризти нігті, постійно був напружений. Ми теж пішли з ним до психолога. Звісно, не за один день, але поступово все минуло. Його навчили простих речей — як справлятися з тривогою, як заспокоюватися,

— говорить мама.

З часом до психолога звернулася й сама мама, бо відчула, що теж потребує підтримки.

Це було дуже вчасно. Ми мали кілька зустрічей, і вони багато дали. Психологиня відкрила мені очі на дуже прості речі, яких я не помічала. І я зрозуміла, що допомога потрібна не лише дітям,

— каже вона.

Після першого етапу терапії Марії настав спокійніший період. Вона ніби вирівнялася, стало трохи легше. Але з часом стало знову непросто. І цього разу Марія сама змогла це помітити й сказати мамі. І це стало ще одним важливим кроком. Нині Марія знову ходить до психолога «Голосів дітей».

Жити далі

Буває так, що шахеди летять просто над будинком цієї родини. Брат одразу біжить: «Мамо, давай ховатися», — веде всіх у погріб. А Марія інколи каже, що вже не боїться — і не тому, що не страшно, а тому, що навчилася жити з усім по-своєму.

Марія та її світ, намальований заново — Image 1

Марія та її світ, намальований заново — Image 2

І в цьому її щоденному житті — школа, поїздки в місто, ночівля в подруги, розмови з психологом і малюнки з японськими мотивами в її просторі сили — поволі з’являється щось дуже важливе: відчуття, що вона приймає свій досвід і вчиться жити з ним далі.

Матеріал створений за підтримки німецької гуманітарної організації Diakonie Katastrophenhilfe в межах проєкту K-UKR-2025-4026 EMPOWER.

Авторка: Катерина Бессарабова