21.05.2026

«Я ніби сиджу на двох стільцях»: історія 15-річної Поліни з Харкова, яка вчиться жити між Польщею та домом зі своїх спогадів

У кожному новому дні Поліна шукає щось хороше. Вийти на галявину за будинком, натрапити на книжку, яку ще не читала, погуляти з молодшим братом або й просто зловити момент, коли сонце нарешті вийшло після кількох похмурих днів. Вона й сама каже, що нагадує собі Поліанну з роману Елеонор Портер — ту саму дівчинку, яка жила за принципом «гри в радість» і навіть у найскладніші моменти намагалася знаходити щось світле.

Поліні — 15. Вона вже рік живе в польському Ольштині й потроху почала називати його домом. Але щоранку дівчина прокидається на онлайн-уроки своєї рідної харківської школи. Гру на гітарі теж вивчає в українській музичній школі — онлайн.

Для неї це зв’язок із домом справжнім — і означає він набагато більше, ніж просто навчання. У Харкові, на Північній Салтівці, залишилося її дитинство. Її дім. Її кімната. Її маршрут до метро-школи, до якої вона колись ходила під час обстрілів і куди їй все одно хотілося йти, бо там були свої люди, свої друзі, своє звичне життя.

Тепер будинку Поліни вже немає. Буквально: дім уже розібрали після російських руйнувань. І це досі для неї дуже дивне відчуття — коли місця, де колись було життя, більше немає.

«Я ніби сиджу на двох стільцях»: історія 15-річної Поліни з Харкова, яка вчиться жити між Польщею та домом зі своїх спогадів — Image 1

«Я ніби сиджу на двох стільцях»: історія 15-річної Поліни з Харкова, яка вчиться жити між Польщею та домом зі своїх спогадів — Image 2

Коли почалася повномасштабна війна, Поліні було 10, і вже за перший рік великої війни вона встигла прожити ніби декілька різних життів у різних місцях.

Спочатку родина виїхала в Дергачі на Харківщині до знайомих. Там теж було небезпечно, але поруч були рідні й у приватному будинку можна було сховатися в льосі — а тоді навіть це здавалося певною стабільністю. Потім був Кременчук, квартира маминої тітки, далі — село під містом, велике подвір’я, літо серед чужого дому й постійне відчуття тимчасовості. Восени родина повернулася до Харкова.

Це було як кочове життя. Ми постійно кудись переїжджали, жили в знайомих чи родичів. І всюди були ніби не у своїй тарілці. Дуже хотілося додому,

— згадує тепер той період Поліна.

Після початку війни дівчина почала більше помічати й цінувати прості речі, бо те, що колись здавалося їй звичайним і постійним, раптом стало дуже крихким. Зрештою це відчуття дому — нехай і тимчасового — повернулося до них у Харкові, у квартирі знайомих, де родина прожила найдовше після початку великої війни. Там, попри сирени, ракети й «шахеди» над містом, було психологічно легше. Бо це був Харків: їхній Харків.

Але згодом довелося поїхати і звідти.

Ми поїхали в Польщу. Тут принаймні спокійно. Я думала, що це ненадовго. Думала — поїдемо, буде спокійніше, а потім повернемося. Але ось уже рік ми тут. На початку мені було дуже важко: були сльози, якась депресія, я дуже сумувала за всіма.

Та Поліна справді живе за тим самим принципом «гри в хороше» — і з часом почала потроху адаптовуватися до нового життя. Познайомилася з іншими українськими дівчатами, знайшла друзів, почала більше гуляти й відкривати для себе нове місто.

Але водночас усередині залишилося дуже знайоме багатьом підліткам відчуття — ніби ти більше не належиш повністю жодному місцю.

Зараз у Польщі вже є якесь відчуття дому, але не до кінця. Бо є думки й спогади про Харків. Я ніби сиджу на двох стільцях і не можу нормально вмоститися ані там, ані тут. Харків для мене — це дуже особливе місто. Мені дуже хотілося потрапити до Будинку «Слово», і мені досі сумно, що так і не дійшла до нього. А ще я всім тут розповідаю про квадратну піцу, про «Буфет», про харківські парки. Це ніби дрібниці, але саме з них складається відчуття дому,

— вважає Поліна.

Саме після переїзду вона почала більше цікавитися українськими творчими проєктами й шукати спосіб краще зрозуміти себе та інших підлітків зі схожим досвідом. Так вона потрапила на поетичну резиденцію з елементами арттерапії від «Голосів дітей».

Через безпекову ситуацію та навчання Поліна не змогла поїхати на саму резиденцію в Карпати, але долучилася до занять із письменницею Катериною Міхаліциною — і несподівано, навіть попри відстань, відчула близькість з іншими учасниками.

Було дуже комфортно. Усі одне одного розуміли й не засуджували. Ми ніби відчували навіть за тисячу кілометрів, що розуміємо одне одного. Катерина Міхаліцина дуже багато розповідала про світ письменництва, ділилася творчим досвідом. І поруч із такими людьми це дуже класно.

Найбільше Поліну вразила графічна поезія — формат, у якому текст поєднується з візуальним образом, малюнком, формою, кольором. Коли слова можна не тільки прочитати, а й буквально побачити. Саме так у неї народився твір про зірки й війну — ідея, яку вона давно носила в собі.

Найперше я намалювала малюнок — простий, хоча не вмію малювати. А потім до цього малюнка я якось гралася текстом — і в мене народився вірш.

Курс поезії з елементами арттерапії став для Поліни місцем, де вона вперше по-справжньому дозволила собі говорити вголос про те, що відчуває. А ще — змогла читати на публіку власні вірші. Спочатку було страшно, але саме там цей страх остаточно розчинився — серед підлітків, які, як і вона, теж пережили втрату дому, часті переїзди, самотність і війну.

Творчість у важкі періоди дуже тримає. Хтось танцює, хтось занурюється в музику, а для мене це — поезія. І я вважаю, що ти справді так вивільняєш свої емоції. Коли ти це виписуєш — ніби залишаєш краплинку душі в тексті, і тоді стає легше. А потім, повертаючись до вірша, ти згадуєш той період — і в тебе або радість, або сльози. Ти ніби дістав якийсь дух із себе, закупорив у баночку, і він світиться в ній. Це може бути сум, гнів, любов, радість — але все це назавжди збережеться у вірші, сховається між словами й метафорами.

У Польщі, каже Поліна, вона майже не зустрічала людей, які так само сильно люблять поезію. А на поетичній резиденції з’явилося те коло однодумців, де можна говорити про книжки, тексти, сенси — і тебе зрозуміють. Де ти ніби потроху наповнюєшся через інших людей, через цей обмін досвідом, думками, словами. Тож і після резиденції учасники продовжують спілкуватися онлайн.

Для Поліни це теж — тримати зв’язок із домом, який їй дуже важливо не втратити. Бо дім для неї — це вже давно не лише конкретна квартира чи місто на карті: це — пам’ять, мова й люди.

Я не можу забути про дім. Бо там було моє життя. І де б я не була далі — я все одно пам’ятатиму, де моє коріння.

Мистецькі лабораторії «Голосів дітей» — це частина психосоціальної підтримки фонду, де підлітки разом із психологами та творчими менторами пишуть тексти, знімають короткі фільми, створюють театральні роботи й беруть участь у музичних джемах.

Ми продовжуємо розвивати психосоціальну підтримку через мистецтво, бо через нього діти також проживають свій досвід війни та знаходять внутрішню опору, яка залишається з ними і після завершення резиденцій.