All stories
30.01.2026
«Я ненавиділа свою памʼять у перший рік війни», — історія Марії з Сіверськодонецька
Марія — із Сіверськодонецька, що на Луганщині. Її рідне місто наразі окуповане. Вона пише третину свого життя, й у вісімнадцять років уже випустила поетичну збірку. Писати для неї — не вибір, а єдиний можливий шлях. Вона шукає слова для всього, що бачить і про що думає. Намагається описати те, що зберігає в спогадах.
Але війна забрала всі речі, з яких складаються людські спомини. Після повномасштабного вторгнення її пам'ять змінилася — стала механічною, раціональною, сухою. Мозок тепер просто документалізує життя, веде точний хронометраж подій.
Я божевільно ненавиділа свою пам'ять десь у перший рік війни. Зараз усі спогади, які я маю, це дуже раціоналізовані, механічні речі, які просто звик робити мій мозок. Ця пам'ять дуже суха, і в ній значно менше відчуттів. Ти в ній нічого не відчуваєш,
Зараз Марія не може сказати, що пам'ятає когось, кого любить. Лише тих людей, яких любила до повномасштабного вторгнення. Полюбити когось знову і закарбувати в пам'яті — дівчина не знає, чи можливо це взагалі.
Вона боїться забути, як у чотири роки бігала по будинку прабабусі й збивала килими. Як бабуся сварилася: «Марійко, прабаба ж упаде — і більше не буде прабаби». Боїться забути вечір у притлумленому світлі, коли дивишся на музикантів, які грають бароко, і відчуваєш себе в казці. Боїться забути цей звук і втратити все, що робить людей живими. Те, що робить нас чутливими не тільки тут і зараз, а завжди.
Вона боїться забути, як у чотири роки бігала по будинку прабабусі й збивала килими. Як бабуся сварилася: «Марійко, прабаба ж упаде — і більше не буде прабаби». Боїться забути вечір у притлумленому світлі, коли дивишся на музикантів, які грають бароко, і відчуваєш себе в казці. Боїться забути цей звук і втратити все, що робить людей живими. Те, що робить нас чутливими не тільки тут і зараз, а завжди.
Під час війни Марія потрапила на поетичну майстерню від фонду «Голоси дітей», де протягом чотирьох місяців 18 підлітків навчалися писати вірші під менторством української письменниці та перекладачки Катерини Міхаліциної.
Резиденція дала дівчині той безрух, про який вона просила. Дала бажання писати знов. А ще — хороших людей, з якими хочеться говорити й співати. Дала їй спокій і тишу — таку приємну тишу та приємне мовчання.
Резиденція дала дівчині той безрух, про який вона просила. Дала бажання писати знов. А ще — хороших людей, з якими хочеться говорити й співати. Дала їй спокій і тишу — таку приємну тишу та приємне мовчання.
Ми разом зрозуміли, що оцей величезний камінь безруху, важкий такий у грудях, але водночас приємний, усередині себе містить життя й містить рух. І величезний камінь безруху — це завжди камінь, усередині якого лежить рух,
Вона прагне запам'ятати звук великої тиші всередині, коли там немає нічого. Ліс, у якому її голос — єдине, що існує взагалі в цілому світі. Вона вірить: ми всі маємо залишатись у власній течії й не боятися, що вона підведе. Береги ріки ніколи не падають. Не може бути ріки без берегів.
Послухайте її історію
Фонд «Голоси дітей» створює такі мистецькі лабораторії, щоб підлітки, які втратили звичний світ, могли віднайти новий.
Ми плануємо й далі надавати дітям психосоціальну допомогу через мистецтво та в інші способи. Разом із вами ми можемо підтримати ще більше дітей і підлітків, які цього потребують. Підтримати роботу фонду можна донатом або поширенням наших матеріалів.
А якщо вам чи вашій дитині потрібна допомога, звертайтеся в наші центри по всій Україні або на лінію підтримки — 0800 210 106.
Ми плануємо й далі надавати дітям психосоціальну допомогу через мистецтво та в інші способи. Разом із вами ми можемо підтримати ще більше дітей і підлітків, які цього потребують. Підтримати роботу фонду можна донатом або поширенням наших матеріалів.
А якщо вам чи вашій дитині потрібна допомога, звертайтеся в наші центри по всій Україні або на лінію підтримки — 0800 210 106.
Copy link