Як правильно розмовляти з дітьми про травматичний досвід: етап відкритої розповіді (лекція 7)

Автор(ка):

Юлія Діденко

Коли дитина довіряє вам настільки, що готова поділитися своєю історією, настає найважливіший момент розмови — етап відкритої розповіді. Саме тоді створюється простір, у якому дитина може самостійно вирішувати, що і як розповідати, відчуваючи підтримку та безпеку.

У фонді «Голоси дітей» ми вже не перший рік працюємо над тим, щоб висвітлення історій дітей під час війни не травмувало їх і не принижувало їхньої гідності. Тому запустили онлайн-курс «Безпечний простір для дитячих голосів у медіа», який пояснює, як правильно розповідати про дітей, що пережили травматичний досвід війни. Мета — навчити журналістів і комунікаційників говорити про складне чесно, людяно й безпечно для дитини.

Юлія Тукаленко, психологиня благодійного фонду «Голоси дітей», у сьомій лекції курсу описує важливі психологічні нюанси проведення основного етапу інтерв’ю — стадії активної розповіді: з чого почати, якою є роль медійника, як коректно формулювати відкриті запитання до дитини, як діяти, якщо дитина мовчить або забагато говорить.

Дізнайтеся більше про етап відкритої розповіді та активних запитань під час інтерв'ю з дитиною — перегляньте відео на нашому каналі YouTube.

Створюємо простір для розповіді

Перед основним етапом журналістам важливо створити простір довіри через емпатію: пояснити мету розмови, адаптувати тон і темп діалогу до потреб дитини, а також використати засоби невербальної підтримки — наприклад, доброзичливу усмішку.

Етап відкритої розповіді починайте м'яко: «Мені важливо почути твою історію від тебе самого, якщо ти готовий нею поділитися. Я знаю, що це може бути нелегко. Але я тут, щоб підтримати тебе». Така фраза дає дитині розуміння, що вона контролює процес розмови.

Поширені помилки:

нав'язування певних емоцій чи оцінок;
використання інвазивних запитань;
недотримання конфіденційності;
створення ситуацій, які змушують дитину виправдовуватися.

Уникнення таких дій є ключовим для емоційного комфорту дитини. Роль медійника на цьому етапі — бути уважним слухачем, який ненав’язливо спрямовує діалог. Важливо також надати дитині час і простір, уважно слухати її слова, звертати увагу на паузи, не поспішати з запитаннями та бути коректним у висловлюваннях.

Як правильно поставити запитання

Відкриті запитання — основний інструмент безпечного діалогу. Вони дають дитині змогу самій формулювати відповіді. Замість «Ти злякався, коли це сталося?» запитуємо: «Як тобі було в той момент?». М'які формулювання допомагають дитині почуватися комфортніше, оскільки вона не відчуває тиску чи нав’язування певних емоцій, а має можливість самостійно обрати, про що говорити: про емоції, тілесні відчуття чи взагалі про свої дії або думки.

Які запитання неприпустимі

Директивні запитання. Вимагають конкретної відповіді або чіткого пояснення подій. Такі запитання можуть тиснути на дитину, створюючи враження, що вона зобов’язана щось відповісти або виправдовуватися, навіть якщо не готова чи не хоче цього робити. Наприклад: «Розкажи, що сталося того дня».

Запитання з нав’язуванням емоцій. Нав’язують дитині щодо події певну емоцію, яку вона могла не відчувати. Наприклад: «Тобі було дуже страшно, правда?». Це позбавляє дитину можливості самостійно сформулювати свої переживання, створюючи відчуття, що її власні емоції неправильні або недостатньо важливі.

Інвазивні запитання. Глибоко втручаються в приватний чи болісний досвід, змушуючи дитину занурюватися в травматичні деталі. Замість «Як саме тебе били?» можна запитати: «Що тобі хотілося б розповісти про цей випадок?» або «Як ти справлявся(-лася) з тим, що сталося?». Такі формулювання зменшують ризик повторної травматизації й залишають дитині контроль над обсягом інформації, якою вона хоче поділитися.

Звинувачувальні запитання. Формулюються так, що дитина почувається винною, присоромленою або змушена виправдовуватися. Наприклад: «Чому ти не сховався?» або «Хіба ти не чув сирену перед вибухом?».

Запитання, що порушують конфіденційність. Вимагають розголошення приватної інформації, що може ідентифікувати дитину чи поставити її під загрозу. Наприклад: «На якій вулиці ти живеш?». Такі запитання суперечать Кодексу етики українського журналіста й можуть порушувати Закон України «Про захист персональних даних». Тому журналісти мають уникати формулювань, які можуть загрожувати безпеці чи конфіденційності дитини.

Як діяти, якщо дитина мовчить або говорить занадто багато

Тиша під час розмови — це нормально. Часто після паузи звучать дуже важливі слова. Спершу варто дозволити дитині зібратися з думками. Для цього використовуємо невербальну підтримку: кивок, теплу усмішку. М'яко заохочуємо: «Можливо, ти хочеш розповісти щось? Навіть кілька слів важливі».

Якщо дитина ділиться надто багатьма деталями, це може свідчити про те, що вона відчуває себе почутою або шукає емоційної підтримки. Активно слухайте, але м’яко скеровуйте розмову, щоб інтерв’ю не перетворилося на неконтрольований потік спогадів. Варто встановлювати межі, наприклад: «Це дуже цікаво. Однак повернімося до основної теми, а про інше поговоримо після розмови, якщо залишиться час».

Пам’ятайте про емоційні тригери й не дозволяйте детальній розповіді завдавати шкоди дитині. Найголовніше на етапі відкритої розповіді — повага до дитини, її темпу й меж. Правильно побудована комунікація допомагає розкрити історію дитини, створює відчуття безпеки та довіри.

У попередній лекції ми розповідали про етап налагодження контакту, а в наступній поговоримо про терапевтичний потенціал інтерв'ю. Підтримайте фонд внеском — так ми зможемо створювати більше освітнього контенту для тих, хто працює з дітьми.

Матеріал підготовлено БО «Благодійний фонд “Голоси дітей”» за підтримки Terre des Hommes.