Автор(ка):
Ольга Єрохіна
Зміни, які принесла війна, торкнулися кожного, проте суспільство адаптується до них нерівномірно. Значна частина людей продовжує існувати в полоні непережитої травми, що руйнівно впливає на фізичне здоров'я та соціальні зв'язки. У цьому контексті одним із найскладніших завдань є подолання бар’єрів на шляху до фахової психологічної допомоги, що особливо притаманно представникам старшого покоління.
Досвід роботи у фонді «Голоси дітей» дає змогу виокремити певні тенденції у сприйнятті психотерапії різними віковими групами. На сьогодні ядром нашої аудиторії є мами віком 30–40 років та їхні діти, які активно й довірливо інтегруються в терапевтичні процеси. Проте за межами цієї «зони відкритості» залишаються люди старшого покоління. Хоча ці спостереження базуються на емпіричному досвіді, а не на вичерпних статистичних даних, вони чітко підсвічують проблему: дорослі старшого віку рідко стають ініціаторами або активними учасниками психологічної реабілітації, що створює розрив у сімейній системі відновлення.
Досвід роботи у фонді «Голоси дітей» дає змогу виокремити певні тенденції у сприйнятті психотерапії різними віковими групами. На сьогодні ядром нашої аудиторії є мами віком 30–40 років та їхні діти, які активно й довірливо інтегруються в терапевтичні процеси. Проте за межами цієї «зони відкритості» залишаються люди старшого покоління. Хоча ці спостереження базуються на емпіричному досвіді, а не на вичерпних статистичних даних, вони чітко підсвічують проблему: дорослі старшого віку рідко стають ініціаторами або активними учасниками психологічної реабілітації, що створює розрив у сімейній системі відновлення.
Я переконаний, що розмова з близькою людиною часто буває ефективнішою за візит до кабінету. Рідна людина знає твою ситуацію зсередини, вона може порадити щось із власного життєвого досвіду, що спрацює й для тебе. Психолог — це завжди стороння особа, перед якою важко відкрити свої таємниці чи потаємні думки, тоді як близьким довіряєш значно більше. Крім того, я цілком згоден із думкою, що українці — це загартована історією нація з особливою внутрішньою витривалістю. Це наша природна риса, і я не вважаю, що це переконання нам заважає.
Якщо говорити про внутрішні побоювання щодо самої терапії, то найбільше мене лякає не втрата контролю чи визнання слабкості, а саме усвідомлення того, що мої погляди на життя можуть виявитися хибними, і мені доведеться їх змінювати та працювати над ними. Це важкий процес, якого хочеться уникнути,
Якщо говорити про внутрішні побоювання щодо самої терапії, то найбільше мене лякає не втрата контролю чи визнання слабкості, а саме усвідомлення того, що мої погляди на життя можуть виявитися хибними, і мені доведеться їх змінювати та працювати над ними. Це важкий процес, якого хочеться уникнути,
Згідно з даними Gradus Research та програми «Ти як?», запит на психологічну допомогу все ж таки зростає, але реальне звернення до фахівців все ще стримується самопоміччю та стигмою, особливо серед старших поколінь.
Психологічний стан українців зараз чітко розділений за віковими лініями, де кожне покоління по-своєму адаптується до тривалого стресу.
Психологічний стан українців зараз чітко розділений за віковими лініями, де кожне покоління по-своєму адаптується до тривалого стресу.
- Найбільш вразливою, але водночас найбільш відкритою до допомоги групою є Покоління Z (14–24 роки). Рівень негативних станів серед молоді перевищує 60%, що є найвищим показником у країні. Проте саме вони формують культуру відкритості: «зумери» активно звертаються до психотерапії та навіть використовують штучний інтелект як інструмент емоційної самодопомоги — наприклад, кожна шоста дівчина в цій групі вже консультується з ШІ щодо своїх переживань.
Для мене та мого оточення психолог — це не про “крайню точку”, а про дискомфорт, із яким ти не можеш упоратися сам. Це можливість зрозуміти, що відбувається, і повернути собі вплив на ситуацію. Хоча серед підлітків ще є ті, хто соромиться фахівців, у моїй “бульбашці” це абсолютно нормальна й навіть модна практика.
Із власного досвіду скажу: найстрашніше в терапії — це зустрітися віч-на-віч із собою, побачити свої неідеальні сторони та прийняти їх. Це боляче, але без цього неможливо зрозуміти, хто ти є насправді. Психологія сьогодні частково стала мейнстримом, проте більшість іде туди за вирішенням конкретних проблем, а не заради цікавості. Війна зламала багатьох, і саме фахівці є тим шляхом, який веде до зцілення,
Із власного досвіду скажу: найстрашніше в терапії — це зустрітися віч-на-віч із собою, побачити свої неідеальні сторони та прийняти їх. Це боляче, але без цього неможливо зрозуміти, хто ти є насправді. Психологія сьогодні частково стала мейнстримом, проте більшість іде туди за вирішенням конкретних проблем, а не заради цікавості. Війна зламала багатьох, і саме фахівці є тим шляхом, який веде до зцілення,
- На противагу їм, Міленіали (25–34 роки) є найбільш активним «двигуном» звернень до фахівців. Хоча 14% із них оцінюють свій стан як незадовільний, це покоління намагається тримати баланс між плануванням майбутнього та піковими депресивними станами, що виникають через надмірне навантаження.
- Водночас Покоління X (35–54 роки) часто опиняється в «пастці відповідальності». Вони перебувають у стані від середнього до високого стресу, але схильні ігнорувати власні потреби. Їхня поведінка диктується переконанням, що «є ті, кому гірше», тому вони фокусуються на забезпеченні дітей та батьків, відкладаючи власне ментальне здоров'я на потім.
- Найскладніша ситуація спостерігається серед Бумерів (55+ років). У цієї категорії фіксується критичний рівень відчуття безнадії, проте вони найрідше звертаються до психологів. Через соціокультурні бар'єри та стигму старше покоління майже не довіряє ментальне здоров'я профільним спеціалістам, надаючи перевагу консультаціям у сімейних лікарів або намагаючись справлятися самотужки.
Отже, загальна тенденція вказує на те, що з віком рівень відкритості до професійної допомоги стрімко знижується, попри об'єктивне погіршення емоційного стану.
Я, чесно кажучи, навіть не можу уявити, що такого має статися в моєму житті, щоб я раптом вирішив звернутися до психолога. За шістдесят років я проходив крізь різні, часом надзвичайно складні ситуації, але завжди знаходив вихід. У мене є вірні друзі, є дружина, яка своєю життєвою мудрістю переважить десяток фахівців, і, зрештою, є власна голова на плечах — так потроху з усім і справляюся.
Психолог слухатиме лише тому, що це його робота, за яку він отримує гроші; насправді йому все одно на мене та мої проблеми. Тому щирість і підтримка від тих, хто тебе любить, для мене завжди будуть на першому місці,
Психолог слухатиме лише тому, що це його робота, за яку він отримує гроші; насправді йому все одно на мене та мої проблеми. Тому щирість і підтримка від тих, хто тебе любить, для мене завжди будуть на першому місці,
Олена Лісова, психологиня фонду «Голоси дітей», пояснює: у корені тривоги, яку закономірно переживає людина перед зверненням по психологічну допомогу, лежать глибокі екзистенційні механізми. Опір терапії — це не впертість, а захисна реакція на страх втрати любові, контролю. У кабінеті психолога це часто проявляється як страх втратити звичну, роками вибудувану «маску» і побачити себе справжнім — оголеним, а отже, вразливим.
Заперечення як один із можливих механізмів психологічного захисту тут працює подібно до того, як раптово вщухає біль у хворому зубі, щойно людина сідає в крісло стоматолога: уникання стає способом психіки врятуватися від болю, який наразі видається надто загрозливим.
Заперечення як один із можливих механізмів психологічного захисту тут працює подібно до того, як раптово вщухає біль у хворому зубі, щойно людина сідає в крісло стоматолога: уникання стає способом психіки врятуватися від болю, який наразі видається надто загрозливим.
У нашій практиці ми часто бачимо, що опір змінам має не лише емоційне, а й фізіологічне підґрунтя. Наш мозок працює за принципом збереження енергії, а вибудовування нових нейронних зв’язків — це колосальна, енерговитратна робота, якій організм природно опирається.
Проте травма війни деформує всю сімейну систему, і якщо ми не залучаємо до процесу відновлення батьків, бабусь та дідусів, дитина повертається в середовище, де панує та сама тривога та опір. Коли батьки чи старше покоління знаходять у собі сміливість вийти за межі звичної «маски» та взяти відповідальність за свій стан, це дає дитині найголовніше — відчуття стабільності та дозвіл на власне одужання. Тільки через подолання цього колективного опору та спільну роботу ми можемо розірвати ланцюг трансляції травми наступним поколінням.
Але навіть серед тих, хто десятиліттями покладався лише на власну «загартованість», з'являються голоси, що визнають: фахова допомога — це не слабкість, а необхідна умова збереження цілісності. Яскравим прикладом такого усвідомленого підходу є позиція пані Віри.
Але навіть серед тих, хто десятиліттями покладався лише на власну «загартованість», з'являються голоси, що визнають: фахова допомога — це не слабкість, а необхідна умова збереження цілісності. Яскравим прикладом такого усвідомленого підходу є позиція пані Віри.
«Генетичної стійкості не існує — ми всі люди»
Я переконана, що до психолога варто йти не лише тоді, коли ви вже в критичному стані. Навпаки, фахівці мають бути доступними для вирішення будь-якої проблеми, поки вона ще не розвалила життя. Бо коли людина остаточно «ламається», вона вже не здатна сама звернутися по допомогу — тоді поруч має бути хтось, хто візьме за руку й приведе.
Жодні розмови з друзями чи родичами не замінять фахового психолога. Крім теоретичної освіти, у спеціаліста є досвід роботи з конкретними травмами, якого немає в близьких. Головне в цьому процесі — довіра. Якщо її немає, психотерапія не працюватиме, а людина лише закриється в собі ще сильніше. Є болі, які занадто глибокі для самостійного лікування, тому допомога професіонала завжди буде затребуваною та необхідною,
Жодні розмови з друзями чи родичами не замінять фахового психолога. Крім теоретичної освіти, у спеціаліста є досвід роботи з конкретними травмами, якого немає в близьких. Головне в цьому процесі — довіра. Якщо її немає, психотерапія не працюватиме, а людина лише закриється в собі ще сильніше. Є болі, які занадто глибокі для самостійного лікування, тому допомога професіонала завжди буде затребуваною та необхідною,
Олена Лісова, психологиня фонду «Голоси дітей» доводить: міф про «загартовану націю» сьогодні працює як форма колективного заперечення. Він підтримує нашу гордість і стійкість, але водночас легітимізує ігнорування травми. Наукові дослідження підтверджують, що колективні травми формують національну ідентичність, але водночас створюють трансгенераційний тягар — схильність замовчувати біль.
Цей феномен не унікальний для України. Міжнародний досвід вивчення єврейських та балканських спільнот свідчить: міфи про «надлюдську витривалість» часто маскують незавершений процес горювання. У психоаналітичному сенсі заперечення (denial) — це захисний механізм, який допомагає суспільству вижити в момент шоку. Проте в нормі ми маємо пройти шлях до прийняття — визнання масштабу втрат та примирення з незворотними наслідками.
Герої теж потребують підтримки. Безумовно, українці — герої, але герої не є безсмертними. Надмірна героїзація небезпечна саме неможливістю визнати вразливість. Завдання психолога сьогодні — допомогти відокремити гордість за витривалість від права на допомогу.
Зараз ми бачимо, як «лід скресає». Навіть старше покоління дедалі частіше з'являється в кабінетах психологів. Часто їх «приводять» діти чи онуки, відкриваючи для них безпечний простір, де можна роздивитися інституцію допомоги ближче й нарешті піти назустріч власному зціленню. А молоде покоління сприймає психологічну допомогу більше як ресурс, а не ознаку слабкості.
Щоб вижити у війні, ми маємо дбати про всі аспекти здоров’я, і ментальне тут — на першому місці.
Зараз ми бачимо, як «лід скресає». Навіть старше покоління дедалі частіше з'являється в кабінетах психологів. Часто їх «приводять» діти чи онуки, відкриваючи для них безпечний простір, де можна роздивитися інституцію допомоги ближче й нарешті піти назустріч власному зціленню. А молоде покоління сприймає психологічну допомогу більше як ресурс, а не ознаку слабкості.
Щоб вижити у війні, ми маємо дбати про всі аспекти здоров’я, і ментальне тут — на першому місці.
«Зустрітися зі справжнім собою»
Для підлітків візит до фахівця — це насамперед спроба розібратися з внутрішнім хаосом. Емоції часто вириваються назовні, будь-яка подія здається кінцем світу, і ми просто не знаємо, як заспокоїти ці «вибухи» всередині. Наратив про «генетичну стійкість» здається мені нездоровою установкою, що лише заважає людям вчасно звертатися до професіоналів. Так, ми пишаємося тим, що вистояли, але глибинно — це сумний досвід, якого краще б ніколи не було.
Хоча зараз психології стало так багато, що вона іноді здається трендом, важливо відрізняти перформативність від щирої роботи. Справжня робота над собою — це щось дуже особисте, що не виставляється назагал. Якщо до війни я сприймала психологів як “прикол”, то війна, що припала на мій підлітковий вік, змінила все. Завдяки проєктам фонду я вперше зрозуміла, що таке професійна допомога. Сьогодні для підлітків це не просто важливо — це критично,
Хоча зараз психології стало так багато, що вона іноді здається трендом, важливо відрізняти перформативність від щирої роботи. Справжня робота над собою — це щось дуже особисте, що не виставляється назагал. Якщо до війни я сприймала психологів як “прикол”, то війна, що припала на мій підлітковий вік, змінила все. Завдяки проєктам фонду я вперше зрозуміла, що таке професійна допомога. Сьогодні для підлітків це не просто важливо — це критично,
Ці слова дають велику надію. Попри те, що українська нація проходить крізь горнило безпрецедентної травми, ми бачимо, що молодь не боїться своєї вразливості й знає ціну ментального спокою. Саме така усвідомленість стане фундаментом для відновлення країни.
Ми маємо всі шанси на те, що майбутнє покоління, попри пережите, буде ментально здоровим, адже воно вже зараз обирає не «триматися з останніх сил», а зцілюватися, щоб жити далі.
Ми маємо всі шанси на те, що майбутнє покоління, попри пережите, буде ментально здоровим, адже воно вже зараз обирає не «триматися з останніх сил», а зцілюватися, щоб жити далі.
Поділитись:
