Автор(ка):
Юлія Діденко
Дитина, яка пережила травму війни, часто не може вільно розповідати про свій досвід. Вона сидить мовчки, уникає погляду, відмовляється від ігор — бо не знає, як описати те, що відчуває, і не може це осмислити. Іноді батьки кажуть: «Вона як у собі закрилася». І справді — дитина не знає, що робити з важкою торбою своїх переживань, тому просто ховає емоції, замовкає та відгороджується від світу.
У регіональних центрах фонду наші психологи працюють зокрема з такими дітьми. Фахівці допомагають їм знайти опору — стабілізацію через тіло, творчість і підтримку однолітків. Анна Пархоменко, психологиня-експертка дніпровського центру фонду «Голоси дітей», розповіла, як відбувається ця робота — від перших хвилин зустрічі з дитиною до моменту, коли вона знову починає довіряти світу.
У регіональних центрах фонду наші психологи працюють зокрема з такими дітьми. Фахівці допомагають їм знайти опору — стабілізацію через тіло, творчість і підтримку однолітків. Анна Пархоменко, психологиня-експертка дніпровського центру фонду «Голоси дітей», розповіла, як відбувається ця робота — від перших хвилин зустрічі з дитиною до моменту, коли вона знову починає довіряти світу.
Цей матеріал створений у межах проєкту EMPOWER (K-UKR-2025-4026) за підтримки німецької гуманітарної організації Diakonie Katastrophenhilfe.
Перша зустріч: створення безпечного простору
Робота з дитиною, яка пережила травматичний досвід війни, починається зі створення безпечного простору, де вона розуміє, що її почуття й переживання дорослий сприйматиме без осуду. Перші кроки стабілізації дітей направлені на встановлення контакту, оцінку їхнього емоційного стану, рівня тривоги, гіперзбудження або ступору, а також ознак суїцидального ризику.
На цьому етапі часто застосовують прості дихальні та тілесні вправи, короткі артактивності або ігрові вправи, які допомагають дитині відчути контроль над собою та заземлення в моменті.
Вибір методики визначається індивідуально: психолог оцінює комплексно вік дитини, рівень її готовності до вербального вираження емоцій і реакції на різні підходи. Якщо дитина краще реагує на рух та тілесні відчуття — застосовуються соматичні техніки. Якщо знаходить спокій у творчості, наприклад, малюючи — арттерапія. Якщо потребує підтримки однолітків — групові сесії.
Іноді на першому етапі ефективна комбінація методик, а індивідуальні зустрічі використовуються пізніше, для більш глибокої роботи з травматичними переживаннями, коли дитина буде до них готова.
На цьому етапі часто застосовують прості дихальні та тілесні вправи, короткі артактивності або ігрові вправи, які допомагають дитині відчути контроль над собою та заземлення в моменті.
Вибір методики визначається індивідуально: психолог оцінює комплексно вік дитини, рівень її готовності до вербального вираження емоцій і реакції на різні підходи. Якщо дитина краще реагує на рух та тілесні відчуття — застосовуються соматичні техніки. Якщо знаходить спокій у творчості, наприклад, малюючи — арттерапія. Якщо потребує підтримки однолітків — групові сесії.
Іноді на першому етапі ефективна комбінація методик, а індивідуальні зустрічі використовуються пізніше, для більш глибокої роботи з травматичними переживаннями, коли дитина буде до них готова.
Основна мета — допомогти дитині відчути безпеку та контроль, підготувати її до подальшої терапевтичної роботи,
Стабілізаційні техніки: як допомогти дитині впоратися з тривогою
Стабілізаційні техніки спрямовані на те, щоб допомогти дитині відчути власне тіло й назвати емоції, зменшити її тривогу, гіперзбудження або вивести зі ступору. Найчастіше застосовуються дихальні вправи, наприклад, техніка «4-7-8», коли дитина повільно вдихає через ніс на рахунок чотири, затримує дихання на сім і плавно видихає через рот на вісім.
Психолог дихає разом із дитиною, рахує вголос, кладе руку собі на живіт, показуючи, як має рухатися діафрагма. Уже через кілька циклів такої практики тіло починає заспокоюватися — серце б'ється повільніше, м'язи розслабляються, тривога відступає.
Також активно використовуються заземлювальні вправи. Психолог може запропонувати дитині зняти взуття, притиснути стопи до підлоги, щоб відчути, як земля тримає, або повільно перенести вагу тіла з однієї ноги на іншу. Дитина фокусує увагу на відчуттях у стопах, на опорі, на вазі власного тіла — і це повертає її в момент «тут і зараз», допомагає облишити тривожні думки або спогади.
Прогресивна м'язова релаксація — коли напружуються та розслабляються різні групи м'язів — допомагає дітям знімати фізичну напругу, пов'язану з тривожними станами, а легкі рухові вправи або ігри — стрибки, розтяжки, «енергетичні хвилі» — дозволяють випустити зайву енергію та стабілізувати емоції.
Робота з тілом поступово повертає дитині те, що забрала травма, — контроль. Вона вчиться відчувати: «Я можу заспокоїти своє серце», «Я можу зупинити тремтіння рук», «Я можу вийти зі ступору». Відчуття контролю зменшує паніку, ступор і гіперзбудження, допомагає відчути себе безпечно у власному тілі.
Психолог навчає дитину застосовувати техніки в різних ситуаціях. Під час гострої тривоги — короткі дихальні вправи та заземлення. У школі — тихі дихальні паузи та непомітні рухові вправи. На вулиці — фокус на оточенні: рахувати предмети, кольори. Удома використовувати прогресивну релаксацію, рухові ігри.
Психолог дихає разом із дитиною, рахує вголос, кладе руку собі на живіт, показуючи, як має рухатися діафрагма. Уже через кілька циклів такої практики тіло починає заспокоюватися — серце б'ється повільніше, м'язи розслабляються, тривога відступає.
Також активно використовуються заземлювальні вправи. Психолог може запропонувати дитині зняти взуття, притиснути стопи до підлоги, щоб відчути, як земля тримає, або повільно перенести вагу тіла з однієї ноги на іншу. Дитина фокусує увагу на відчуттях у стопах, на опорі, на вазі власного тіла — і це повертає її в момент «тут і зараз», допомагає облишити тривожні думки або спогади.
Прогресивна м'язова релаксація — коли напружуються та розслабляються різні групи м'язів — допомагає дітям знімати фізичну напругу, пов'язану з тривожними станами, а легкі рухові вправи або ігри — стрибки, розтяжки, «енергетичні хвилі» — дозволяють випустити зайву енергію та стабілізувати емоції.
Робота з тілом поступово повертає дитині те, що забрала травма, — контроль. Вона вчиться відчувати: «Я можу заспокоїти своє серце», «Я можу зупинити тремтіння рук», «Я можу вийти зі ступору». Відчуття контролю зменшує паніку, ступор і гіперзбудження, допомагає відчути себе безпечно у власному тілі.
Психолог навчає дитину застосовувати техніки в різних ситуаціях. Під час гострої тривоги — короткі дихальні вправи та заземлення. У школі — тихі дихальні паузи та непомітні рухові вправи. На вулиці — фокус на оточенні: рахувати предмети, кольори. Удома використовувати прогресивну релаксацію, рухові ігри.
Методи арттерапії в роботі з дитячою травмою
Іноді дитина не може сказати «мені страшно» або «я сумую», бо ще не вміє пояснити, що відчуває. Але може виразити це через малюнок, ліпку, колаж чи інші творчі форми. Наприклад, малює хаотичні лінії, коли тривожна, або розриває папір на дрібні шматочки, коли злиться. Творчість дозволяє безпечно вивільнити внутрішній стрес, дослідити складні почуття та отримати відчуття контролю над власними емоціями.
Після таких занять діти помітно змінюються. Вони стають спокійнішими, менш напруженими, починають коротко говорити про свої переживання. Активніше включаються в ігри з іншими дітьми, йдуть на контакт, усміхаються. Зростає їхня здатність до саморегуляції і емоційної стабільності.
Молодші діти виражають емоції через образи та кольори — малюють хаотичні лінії, коли тривожні, або яскраві плями, коли радісні, але часто не можуть пояснити, чому. Старші діти та підлітки можуть аналізувати і обговорювати свої роботи: «Я намалював страх — ось ця темна пляма», що дозволяє їм глибше усвідомлювати власні почуття і знаходити зв'язки між творчістю та внутрішніми переживаннями.
Арттерапія працює найефективніше у поєднанні з іншими підходами — тілесними техніками, груповою підтримкою, індивідуальними розмовами — допомагаючи дітям знайти безпечний канал для емоційного вираження та подолання травматичного досвіду.
Після таких занять діти помітно змінюються. Вони стають спокійнішими, менш напруженими, починають коротко говорити про свої переживання. Активніше включаються в ігри з іншими дітьми, йдуть на контакт, усміхаються. Зростає їхня здатність до саморегуляції і емоційної стабільності.
Молодші діти виражають емоції через образи та кольори — малюють хаотичні лінії, коли тривожні, або яскраві плями, коли радісні, але часто не можуть пояснити, чому. Старші діти та підлітки можуть аналізувати і обговорювати свої роботи: «Я намалював страх — ось ця темна пляма», що дозволяє їм глибше усвідомлювати власні почуття і знаходити зв'язки між творчістю та внутрішніми переживаннями.
Арттерапія працює найефективніше у поєднанні з іншими підходами — тілесними техніками, груповою підтримкою, індивідуальними розмовами — допомагаючи дітям знайти безпечний канал для емоційного вираження та подолання травматичного досвіду.
Групова терапія: підтримка однолітків як ресурс
Групові терапевтичні сесії відкривають перед дітьми унікальний простір для усвідомлення власного досвіду через призму колективної підтримки. Опиняючись серед однолітків, які пережили подібні труднощі, дитина вперше відчуває полегшення від розуміння: «Я не одна, не один у цьому».
Причетність знімає відчуття ізоляції, яке часто супроводжує травму. Дитина перестає думати, що з нею щось не так, і починає сприймати свої емоції як нормальну реакцію на те, що сталося.
Деяким дітям розповідати про свої переживання сам на сам з психологом занадто важко. Вони можуть боятися, не довіряти або просто не знати, як висловити те, що відчувають. У групі немає тиску «розповісти про це». Дитина може спочатку просто спостерігати за іншими, поступово звикаючи до атмосфери. Або вона може виразити себе через малюнки, ігри, рух — способи, які даються їй легше. Навіть найбільш закриті діти знаходять у групі свій шлях до контакту зі своїми почуттями.
Група стає «місцем сили» з кількох причин.
Психологи називають таку силу резильєнтністю — здатністю справлятися з труднощами. Дитина засвоює новий досвід: світ може бути безпечним, а люди — джерелом підтримки, а не болю. Саме ця внутрішня опора допомагає їй пережити травму і рухатися далі до здорового, повноцінного життя.
Причетність знімає відчуття ізоляції, яке часто супроводжує травму. Дитина перестає думати, що з нею щось не так, і починає сприймати свої емоції як нормальну реакцію на те, що сталося.
Деяким дітям розповідати про свої переживання сам на сам з психологом занадто важко. Вони можуть боятися, не довіряти або просто не знати, як висловити те, що відчувають. У групі немає тиску «розповісти про це». Дитина може спочатку просто спостерігати за іншими, поступово звикаючи до атмосфери. Або вона може виразити себе через малюнки, ігри, рух — способи, які даються їй легше. Навіть найбільш закриті діти знаходять у групі свій шлях до контакту зі своїми почуттями.
Група стає «місцем сили» з кількох причин.
- По-перше, підтримка однолітків — коли ровесник каже «я теж це відчував», його досвід сприймається інакше, ніж слова дорослого.
- По-друге, діти природно засвоюють соціальні навички — вчаться слухати, ділитися, підтримувати один одного, виражати емоції без агресії чи замикання в собі.
- По-третє, допомагаючи іншим у групі, діти краще розуміють і самих себе. Дитина поступово приймає свої емоції: виявляється, злість, страх, сум — усе це нормально, усі це відчувають. Вона помічає, що може щось змінити.
- І нарешті, група повертає те, що забирає травма — відчуття належності до місця, де тебе приймають.
Психологи називають таку силу резильєнтністю — здатністю справлятися з труднощами. Дитина засвоює новий досвід: світ може бути безпечним, а люди — джерелом підтримки, а не болю. Саме ця внутрішня опора допомагає їй пережити травму і рухатися далі до здорового, повноцінного життя.
Історії змін: коли терапія починає працювати
Коли діти вперше приходять на терапію, багато з них перебувають у пригніченому стані: охоплені постійною тривогою та страхом або байдужі до всього навколо. Деякі з них взагалі не можуть говорити про те, що сталося. Вони сидять, опустивши голову, намагаються уникнути будь-якого контакту з іншими людьми, відмовляються від ігор чи малювання.
Але в процесі терапії відбуваються поступові зміни. Через спеціальні техніки заспокоєння, творчі заняття та спілкування в групі діти знаходять способи заспокоїтися, коли стає страшно, і починають відчувати себе безпечно поруч з іншими. Так крок за кроком вони повертаються до звичайного дитячого життя.
Але в процесі терапії відбуваються поступові зміни. Через спеціальні техніки заспокоєння, творчі заняття та спілкування в групі діти знаходять способи заспокоїтися, коли стає страшно, і починають відчувати себе безпечно поруч з іншими. Так крок за кроком вони повертаються до звичайного дитячого життя.
Одна дитина спочатку ігнорувала малювання та відмовлялася брати участь у групових іграх, а через кілька тижнів почала малювати власні сюжети і коротко розповідати про свої почуття під час занять. Інший підліток уникав контакту з однолітками і часто закривався у собі, а пізніше поступово почав брати участь у групових рухових вправах і реагувати на підтримку,
Про те, що терапія працює, свідчать невеликі, але дуже важливі зміни у поведінці дитини. Вона починає дивитися в очі, коли з нею розмовляють, замість того, щоб ховати погляд або відвертатися. Вона поступово знаходить слова для своїх почуттів і може назвати те, що відчуває: «Мені страшно», «Я злюся», «Мені сумно». Раніше ці емоції залишалися заблокованими всередині, а тепер дитина вчиться їх розпізнавати та виражати.
Особливо важливо, що коли настає складний момент, дитина вже не губиться повністю в цих переживаннях. Вона сама згадує і використовує вправи, які допомагають заспокоїтися: глибоко дихає, робить заземлювальні техніки, торкаючись предметів навколо. Така здатність до саморегуляції — один з найважливіших показників одужання.
Змінюється й соціальна поведінка. Дитина знову бере участь у спільних іграх, перестає триматися осторонь. Вона малює, ліпить, творить разом з іншими дітьми, знову відкривається для контакту. Усі ці зміни — і великі, і маленькі — показують головне: усередині в неї з'являється міцна опора, внутрішня стабільність.
Особливо важливо, що коли настає складний момент, дитина вже не губиться повністю в цих переживаннях. Вона сама згадує і використовує вправи, які допомагають заспокоїтися: глибоко дихає, робить заземлювальні техніки, торкаючись предметів навколо. Така здатність до саморегуляції — один з найважливіших показників одужання.
Змінюється й соціальна поведінка. Дитина знову бере участь у спільних іграх, перестає триматися осторонь. Вона малює, ліпить, творить разом з іншими дітьми, знову відкривається для контакту. Усі ці зміни — і великі, і маленькі — показують головне: усередині в неї з'являється міцна опора, внутрішня стабільність.
Найскладніші випадки: робота з суїцидальним ризиком
Серед найскладніших запитів, з якими стикаються психологи центру зараз, — робота з підлітками з високим суїцидальним ризиком. Один із типових випадків — підліток із трьома суїцидальними спробами в анамнезі, вираженою депресією, демонстративною самоушкоджувальною поведінкою та глибоким непорозумінням у стосунках з матір'ю.
Для нього характерні:
Робота з такими запитами потребує особливої обережності, тривалої стабілізації та постійної міждисциплінарної співпраці. У цьому випадку психологічна допомога здійснюється паралельно з роботою психіатра: узгоджується план підтримки, відстежується динаміка стану, коригується медикаментозне лікування за потреби.
Значна частина терапії спрямована на зниження суїцидального ризику, навчання навичок емоційної регуляції, формування безпечних способів вираження почуттів, а також поступову роботу зі сімейними стосунками.
Для нього характерні:
- різкі емоційні коливання;
- почуття внутрішньої порожнечі;
- знецінення власного життя;
- складність у вербалізації переживань, що часто проявляється через поведінкові «сигнали» — провокації, ризиковані дії, загрози собі.
Робота з такими запитами потребує особливої обережності, тривалої стабілізації та постійної міждисциплінарної співпраці. У цьому випадку психологічна допомога здійснюється паралельно з роботою психіатра: узгоджується план підтримки, відстежується динаміка стану, коригується медикаментозне лікування за потреби.
Значна частина терапії спрямована на зниження суїцидального ризику, навчання навичок емоційної регуляції, формування безпечних способів вираження почуттів, а також поступову роботу зі сімейними стосунками.
Такі кейси є складними, але навіть невеликі зрушення — поява довіри, готовність говорити про свій стан, зменшення інтенсивності самоушкоджуючих імпульсів — є важливими кроками на шляху до стабілізації та відновлення,
Роль батьків: як підтримувати дитину вдома
Батьки відіграють надзвичайно важливу роль у процесі одужання дитини. Те, що відбувається вдома, підсилює і закріплює роботу, яку веде психолог. Без підтримки родини терапія просто не матиме ефекту. Важливо створити вдома атмосферу безпеки та передбачуваності. Дитина повинна знати, що може говорити про свої почуття без страху бути висміяною чи покараною.
Заохочуйте її використовувати вдома ті техніки заспокоєння, які радить психолог — дихальні вправи, малювання, інші творчі заняття. Коли дитина бачить, що батьки підтримують терапію і самі застосовують ці методи, вона швидше приймає їх і робить частиною свого життя.
Перше, що варто пам'ятати батькам, — діти різного віку виражають свої переживання по-різному. Розуміння цих особливостей допомагає батькам реагувати правильно.
Найголовніше, що можуть дати батьки, — це підтримка без осуду. Слухайте дитину, коли вона готова говорити. Не використовуйте фрази на кшталт: «Це дрібниці», «Не варто так переживати» або «Інші пережили гірше». Для дитини її переживання — це весь її світ, і вони завжди значущі, навіть якщо дорослим здаються незрозумілими чи перебільшеними.
Заохочуйте її використовувати вдома ті техніки заспокоєння, які радить психолог — дихальні вправи, малювання, інші творчі заняття. Коли дитина бачить, що батьки підтримують терапію і самі застосовують ці методи, вона швидше приймає їх і робить частиною свого життя.
Перше, що варто пам'ятати батькам, — діти різного віку виражають свої переживання по-різному. Розуміння цих особливостей допомагає батькам реагувати правильно.
- Маленькі діти не можуть сказати «мені тривожно» — але в них може боліти живіт, голова, вони можуть стати неспокійними.
- Підлітки ж часто ховаються за закритістю, бунтують, поводяться демонстративно або навмисно відштовхують близьких.
Найголовніше, що можуть дати батьки, — це підтримка без осуду. Слухайте дитину, коли вона готова говорити. Не використовуйте фрази на кшталт: «Це дрібниці», «Не варто так переживати» або «Інші пережили гірше». Для дитини її переживання — це весь її світ, і вони завжди значущі, навіть якщо дорослим здаються незрозумілими чи перебільшеними.
Якщо батьки не знають, як діяти у конкретній ситуації, або стикаються з проявами тривоги, агресії чи самоушкодження, важливо не намагатися вирішувати це самостійно, а звертатися до фахівців — психолога або психіатра. Такий підхід допомагає дитині відчувати підтримку, безпеку і посилює ефект терапевтичної роботи,
Допомагати дітям, які пережили травму війни, — це довга і складна робота. Вона вимагає часу, терпіння, професійних знань і щирого бажання бути поруч. Проте кожна зміна на шляху до зцілення важлива — перший малюнок, перша розповідь про почуття, перша усмішка після місяців апатії.
Психологи наших регіональних центрів щодня допомагають дітям вчитися жити у небезпечних реаліях сьогодення. Вони повертають їм те, що забрала війна, — відчуття безпеки, можливість бути дитиною, право на майбутнє. Діти ніколи не мали б переживати жахи війни. Але поки це відбувається, наше завдання — бути поруч із ними і підтримувати їх, щоб жодна дитина не залишалася наодинці з війною.
Якщо вам чи вашій дитині потрібна допомога, звертайтеся в наші центри по всій Україні або на лінію підтримки — 0800 210 106. Підтримати роботу фонду можна донатом або поширенням наших матеріалів.
Психологи наших регіональних центрів щодня допомагають дітям вчитися жити у небезпечних реаліях сьогодення. Вони повертають їм те, що забрала війна, — відчуття безпеки, можливість бути дитиною, право на майбутнє. Діти ніколи не мали б переживати жахи війни. Але поки це відбувається, наше завдання — бути поруч із ними і підтримувати їх, щоб жодна дитина не залишалася наодинці з війною.
Якщо вам чи вашій дитині потрібна допомога, звертайтеся в наші центри по всій Україні або на лінію підтримки — 0800 210 106. Підтримати роботу фонду можна донатом або поширенням наших матеріалів.
Поділитись:
