Автор(ка):
Юлія Діденко
У квача неможливо грати самому. Потрібен хтось, хто наздожене, торкнеться плеча й передасть рух далі — і так по колу, доки гра жива. На цьому правилі «Голоси дітей» побудували цілий день розмов про те, як на підконтрольну територію України повертаються діти — з депортації в росію, з тимчасово окупованих і прифронтових територій, з-за кордону. Виїхати — це лише перший дотик у цій грі.
Далі починається найдовше: знайти школу, оформити документи, віднайти друзів, повернути собі звичайне життя. І весь цей шлях гальмується, якщо школа, психолог, соціальна служба й держава тягнуть естафету кожен у свій бік.
Далі починається найдовше: знайти школу, оформити документи, віднайти друзів, повернути собі звичайне життя. І весь цей шлях гальмується, якщо школа, психолог, соціальна служба й держава тягнуть естафету кожен у свій бік.
Уранці 23 червня в «Освіторія Хабі» в Києві було велелюдно. До «Голосів дітей» завітали народні депутати, психологи, ментори, правозахисники, представники міністерств, міжнародних організацій і громадського сектору. Ми зібрали разом тих, хто формує систему підтримки дітей, і тих, хто працює в ній щодня. Захід назвали «Гра в квача: про реінтеграцію, у якій не можна грати самому».
Олена Розвадовська, співзасновниця і голова правління фонду, відкрила зустріч короткою ретроспективою — з яких історій почалася для розмова про реінтеграцію. Вона подякувала дітям, які погодилися говорити, і нагадала, чому ця тема для неї особиста.
Олена Розвадовська, співзасновниця і голова правління фонду, відкрила зустріч короткою ретроспективою — з яких історій почалася для розмова про реінтеграцію. Вона подякувала дітям, які погодилися говорити, і нагадала, чому ця тема для неї особиста.
Для мене велика честь бути дорослим у країні, де є такі діти. Діти, які потай вчать українську мову. Які, попри роки війни, готуються до НМТ і не відмовляються від своїх планів,
Фонд презентував два документи, у які зібрав роки досвіду підтримки дітей. Перший — аналітичне дослідження «Повернути дитинство: психологічна підтримка дітей на шляху реінтеграції». У ньому ми ставимо запитання: що насправді потрібно дитині після депортації, окупації. Другий документ — Модель психологічної та психосоціальної реінтеграції дитини в Україні. Якщо дослідження пояснює «чому», то Модель відповідає на «як». Вона розкладає повернення дитини на конкретні фази й пояснює: хто з фахівців за що відповідає і, головне, що саме в цей момент потрібно дитині.
Замість звичних роздаткових матеріалів учасникам подарували по дві книги Артура Дроня — поетичну збірку «Тут були ми» і прозову «Гемінґвей нічого не знає». Усі кошти від продажу першої збірки спрямовані на допомогу дітям, яких підтримує фонд.
Замість звичних роздаткових матеріалів учасникам подарували по дві книги Артура Дроня — поетичну збірку «Тут були ми» і прозову «Гемінґвей нічого не знає». Усі кошти від продажу першої збірки спрямовані на допомогу дітям, яких підтримує фонд.
Перше коло: що сказати, коли говоримо про реінтеграцію
Перше коло модерував Кирило Невдоха, голова Офісу дітей та молоді «ДіймО» при Мінсоцполітиці. Він сам добре знає, як це — починати спочатку. Після повномасштабного вторгнення Кирило двічі змінив місто: з Харкова виїхав до Львова, потім до Києва. Модератор попросив залу не питати дітей про саму окупацію — про неї вже сказано багато, а проживати цей досвід ще раз немає потреби.
Я не пережив окупацію чи депортацію. Та шістнадцять років я зростав в інтернаті й добре пам'ятаю, як важко заходити в нове середовище і щоразу починати наново,
Про свій досвід запросили розповісти підлітків Андрія, Інну і Тимофія. Імені деяких дітей змінені з міркувань безпеки. Кожен поділився тим, що їх чекало в перші дні після повернення.
Андрій виріс в окупованому Донецьку, тримав зв'язок з Україною онлайн і виїхав сам, без документів. За його словами, перші дні він майже нічого не відчував.
Андрій виріс в окупованому Донецьку, тримав зв'язок з Україною онлайн і виїхав сам, без документів. За його словами, перші дні він майже нічого не відчував.
Стрес був настільки сильним, що я ще не міг усвідомити, що доїхав і що тепер усе добре. Але приємно дізнатися, що існують фонди і що хтось думає про таких людей, як ти,
Далі почалися його мандри кабінетами, під час яких ніхто не міг дати йому чіткої відповіді — що робити далі, як діяти. Андрій разом із другом заздалегідь дізнався, які документи й за яким порядком треба оформити, та в самій службі у справах дітей готового алгоритму для його випадку не виявилося.
Ти приходиш, а тобі ніби нічим не можуть допомогти. Це найдивніше відчуття — вони не знали, що зі мною робити. Приїхала людина, якій вісімнадцять, але вона без батьків, без паспорта,
Він пов’язує своє майбутнє напряму зі своєю країною. Коли думає про себе, то одразу й про майбутнє України. Але найбільше в перші дні йому бракувало звичайного посвідчення особи й офіційної інформації про документи та вступ. Кілька тижнів до отримання паспорта він вважав окремим випробуванням. Тому Андрій нараз пропонує державі видавати тимчасовий документ одразу після повернення.
Поки чекаєш на паспорт, ти мовби нелегал. Не купиш абонемент у спортзал, не заведеш картку в банку. Живеш неповноцінним життям. Зупинить патруль — а в мене лише свідоцтво про народження, без фото. Як їм зрозуміти, що це я?
Інна теж із Донецька — війна застала її семирічною. В окупації вона мусила вчитися за російською програмою, а українські предмети опановувала сама, за уроками на YouTube, з конспектами й завданнями. До Києва раніше виїхала старша сестра, тож дівчині було куди приїхати. Через сім днів після виїзду вона вже складала іспити екстерном, щоб отримати український атестат і вступити до університету.
Сестра почала знайомити мене з Києвом. Я побачила, що тут вирує життя: у телефоні картки, ними можна платити. На вулиці люди говорять українською. Для мене все було новим,
Найважчою для Інни виявилася сама адаптація. Перший час вона намагалася навчитися жити, як усі довкола, бо весь час почувалася поза контекстом. Чула жарт і не розуміла його, відчувала, що їй до цього спільного контексту ще йти. До відчуття чужості додалася й порожнеча — старе оточення лишилося вдома, а нового на новому місці не з'явилося. Болить їй і те, як дорослі часом сприймають дітей з окупованих територій.
Коли я втратила своє оточення вдома, а тут не знайшла нового, виникло питання: що я тут взагалі роблю? Я не знала, чи варто говорити, звідки я. Якщо не кажеш — не можеш бути щирою. А якщо кажеш — боїшся, що тебе сприйматимуть через стереотипи. Якось одна людина сказала мені: якщо хтось в окупації отримав російський паспорт, він уже не українець і сюди не приїде. Коли пояснюєш обставини, дехто з дорослих не хоче чути,
Про майбутнє Інна говорить дуже конкретно. Попереду в неї — власний фонд чи громадська організація, схожа на ту, що очолює Олександра Матвійчук, щоб допомагати людям з окупованих територій. Якщо її рідне місто звільнять, Інна поїде його відновлювати.
Коли з тобою говорять лише про окупацію, це не підтримка. Підтримка — коли з тобою спілкуються як зі звичайною людиною. Ми всі звичайні люди. З нами можна говорити не тільки про окупацію. Тому для мене важливо, щоб людина цікавилася мною, а не лише тим, як мені жилося там,
Тимофій — з Нью-Йорка на Донеччині, з того українського Нью-Йорка, за повернення історичної назви якому він колись долучався разом із громадою. Після 24 лютого 2022 року селище опинилося на лінії вогню, і він із мамою переїхав до Києва.
У перші дні Тимофієві бракувало входження у звичайне середовище — буденного життя поряд із людьми. Хлопець називає себе інтровертом й об'єднуватися воліє за інтересами. Тому й соціалізувався через свої захоплення: спершу під час роботи помічником фотографа, потім під час навчання на акторських курсах.
У перші дні Тимофієві бракувало входження у звичайне середовище — буденного життя поряд із людьми. Хлопець називає себе інтровертом й об'єднуватися воліє за інтересами. Тому й соціалізувався через свої захоплення: спершу під час роботи помічником фотографа, потім під час навчання на акторських курсах.
Я лише зараз починаю брати відповідальність за власне життя. Почав жити більш усвідомлено вже тут, коли почав обирати те, що мені справді цікаво. І класно, коли є можливість об’єднуватися не за досвідом втрати, а за спільними інтересами. Завжди приємно бачити людей з Донеччини, але я спеціально не шукаю людей зі схожим досвідом. І не живу буденністю переселенця,
Мріє він про велике кіно й хоче добре заробляти, щоб більше донатити на армію. Тимофій бере участь у роботі громадської організації «Ініціативна молодь Українського Нью-Йорка», яка влаштовує табори в Карпатах для дітей із Донеччини.
Перші дні після переїзду були прекрасні. Після дев'яти днів без світла — наче курорт. Дев'ятого січня 2025 року я повністю перейшов на українську — вдома і всюди. Півтора місяця тому знайшов середовище, де всі говорять українською. Вона жива і сучасна, і це дуже приємно. Бачу себе кіноактором. З «Оскаром» буде нормально,
Наприкінці кожен звернувся до однолітків, які щойно повернулися. Андрій радив їм не поспішати: «Зараз ти в безпеці, можна видихнути». Тимофій — спілкуватися з людьми й робити щось цікаве для себе, не сидячи на місці. Інна пообіцяла б допомогти зі вступом і з переходом на українську — усім, чого свого часу бракувало їй.
Модератор Кирило поставив наостанок одне питання: якби діти могли сказати тим, хто ухвалює рішення, одну річ про свої потреби, що б це було. Відповіді склалися в спільну думку — бачити в них звичайних людей.
Модератор Кирило поставив наостанок одне питання: якби діти могли сказати тим, хто ухвалює рішення, одну річ про свої потреби, що б це було. Відповіді склалися в спільну думку — бачити в них звичайних людей.
Що для підлітків означає слово «реінтеграція»:
- Андрій: «Я жив на території України до 2014 року. Я пам'ятаю Україну. Реінтеграція — це слово більше стосується дітей, які народилися вже після. Якась дитина в Донецьку 2015 року — вона взагалі не чула української мови, не знає, що Донецьк колись був українським містом. І для неї, якщо цю дитину вивезти у Київ, — це буде, на жаль, чужа країна. Бо вона нікого не знала і навіть не могла дізнатися, що місто, в якому вона народилась, було українським».
- Інна: «Я не розуміла цього слова раніше. Для мене моє життя в Україні — це прийти туди, де мала бути. І вже потім я зрозуміла, що це адаптація до нового місця. Але більше — це початок нового життя».
- Тимофій: «Для мене — просто інтеграція. Як ти інтегруєш себе в якесь суспільство, в нове коло знайомств».
Я й сам не знаю відповіді на питання, що таке реінтеграція. Та точно зрозумів: універсального рішення для всіх немає. У кожного своя історія і свої потреби,
Перед перервою Дмитро Ромашко, керівник комунікацій та фандрейзингу «Голосів дітей», представив фотовиставку «Ниточка: Трансформація замість зламаності», яку «Голоси дітей» створили разом із фотомисткинею Мартою Сирко. Знімки розповідають про дорослішання під час війни — коли вразливість стає джерелом стійкості, а досвід втрат лягає в основу змін. Описи до фотопортретів дітей говорять про їхні мрії і джерела натхнення.
Більше про виставку можна прочитати тут: «Хай очі цих дітей проникають у душу кожного»: виставка про дорослішання у війні
Більше про виставку можна прочитати тут: «Хай очі цих дітей проникають у душу кожного»: виставка про дорослішання у війні
Друге коло: що робити з почутим
Після кавової паузи слово перейшло до тих, хто має повноваження змінювати систему. Друге коло модерувала Олена Розвадовська.
Це була розмова про досвід — про те, що починається після повернення дітей в Україну, як змінюється в них сприйняття звичних слів і речей. Ми в «Голосах дітей» постійно запитуємо себе: чи відповідає те, що ми робимо, їхнім очікуванням і потребам. Ми говоримо з ними про їхні мрії, надії та очікування від майбутнього. І найбільша радість у тому, що ми працюємо буквально з майбутнім, яке часто в руках наших дітей,
Ірина Тулякова, голова Координаційного центру з розвитку сімейного виховання та догляду дітей, нагадала, що Центр створили за ініціативи Президента, Першої леді й Урсули фон дер Ляєн, коли постало питання дітей, яких Росія вивозила з інтернатів цілими закладами. Згодом завдання Центру стало ширшим — від повернення дітей до системної реформи догляду, щоб у сім'ях зростали всі діти.
Чим довше дитина перебувала в окупації чи депортації, тим важче їй потім. Щоб дати молодим людям перепочити й розібратися, чого вони хочуть, Центр відкрив соціальні квартири з соціальним працівником і психологом — перехідний простір на перший час.
Чим довше дитина перебувала в окупації чи депортації, тим важче їй потім. Щоб дати молодим людям перепочити й розібратися, чого вони хочуть, Центр відкрив соціальні квартири з соціальним працівником і психологом — перехідний простір на перший час.
З повернення дітей почалась історія Координаційного центру. І в них — відчуття вакууму й тиші після того, як вони повернулися, певного нерозуміння, чого очікувати. У нас є термін півтора року на підтримку. Ми вже бачимо, що цього недостатньо,
Таку допомогу довго координували майже вручну. Тепер держава вибудовує систему: усі повернені проходять оцінку потреб у Національному центрі захисту дітей. Усі повернуті діти, а пізніше і молоді люди, отримують оцінку потреб. Далі — короткотермінову допомогу, середньотермінову, довготермінову.
Ірина згадала спільний реінтеграційний проєкт Координаційного центру і «Голосів дітей» в межах ініціативи Президента Bring Kids Back UA. Українські школи приймають дітей, що пройшли окупацію чи депортацію, та готових інструментів для роботи з таким досвідом часто не мають — як заговорити з дитиною й не нашкодити, як пояснити класу, через що пройшов їхній новий однокласник.
Саме цю прогалину й закриває менторство. Соціальні педагоги, вчителі та психологи стали в школах менторами: зустрічаються віч-на-віч із дітьми, працюють із батьками над довірою в сім'ї та вчать цілі класи давати раду тривозі, стресу й сильним емоціям. Досвід пілотних шкіл стане основою адвокації — щоб закріпити такий супровід у системі освіти й зробити школу простором, чутливим до досвіду кожної дитини.
Ірина згадала спільний реінтеграційний проєкт Координаційного центру і «Голосів дітей» в межах ініціативи Президента Bring Kids Back UA. Українські школи приймають дітей, що пройшли окупацію чи депортацію, та готових інструментів для роботи з таким досвідом часто не мають — як заговорити з дитиною й не нашкодити, як пояснити класу, через що пройшов їхній новий однокласник.
Саме цю прогалину й закриває менторство. Соціальні педагоги, вчителі та психологи стали в школах менторами: зустрічаються віч-на-віч із дітьми, працюють із батьками над довірою в сім'ї та вчать цілі класи давати раду тривозі, стресу й сильним емоціям. Досвід пілотних шкіл стане основою адвокації — щоб закріпити такий супровід у системі освіти й зробити школу простором, чутливим до досвіду кожної дитини.
У центрах для переміщених я бачу, як дитина просто лежить, без камери, і не має бажання виходити з кімнати. Так триває роками. У випадку п'ятого року плюс ковід в онлайні ми фактично знищуємо своїх дітей і їхні можливості розвитку. Тому маємо виводити в офлайн усіх, кого тільки можна,
Для народного депутата Романа Грищука, голови підкомітету з питань освіти, реінтеграція починається зі школи й позашкілля. Хоча запрошені підлітки сказали, що легше знаходять спільну мову з дорослими — і добре, коли дорослі підставляють плече — та своє середовище їм усе одно потрібне. Найприродніше діти сходяться через спільну справу: театр і кіно, спорт, громадську діяльність, культмасові й позашкільні заняття, де знаходяться однодумці.
Грищук наголосив на освітніх можливостях, про які діти часто навіть не знають. Для вступників з окупованих територій діє квота-2 — спрощений вступ без НМТ. Та користуються нею не всі, бо приймальні комісії часом не пояснюють саму можливість, хоча закон уже ухвалений. Серед запроваджених можливостей згадав він і зимовий «нульовий» вступ та підготовчі курси при університетах для тих, хто виїхав ще до повномасштабної війни.
Грищук наголосив на освітніх можливостях, про які діти часто навіть не знають. Для вступників з окупованих територій діє квота-2 — спрощений вступ без НМТ. Та користуються нею не всі, бо приймальні комісії часом не пояснюють саму можливість, хоча закон уже ухвалений. Серед запроваджених можливостей згадав він і зимовий «нульовий» вступ та підготовчі курси при університетах для тих, хто виїхав ще до повномасштабної війни.
Реінтеграція — це слово не має бути направлене тільки на людей, що приїхали. Інтеграція — це двосторонній процес: суспільство і держава, яка комунікує з ними,
Олександра Дворецька, керівниця з питань політик ініціативи «Bring Kids Back UA», подивилася на повернення дітей як на частину великої політики. Вона згадує кейс, коли дітей з окупованого Бердянська вивезли нібито на літній відпочинок до Криму, а потім повідомили, що додому вони не повернуться, — їх планують перевезти до Краснодарського краю Росії.
І ось вам депортація наших українських дітей, які опиняються на території Росії вже сьогодні,
Росія вивозить дітей углиб своєї території або впливає на них через окупаційні адміністрації на місцях. Пошук відкриває довгий ланцюг роботи. Щоб дитина повернулася, вона спершу має дізнатися про таку можливість, а держава — поінформувати родину. Робити це щоразу складніше. Дитину треба знайти, прокласти маршрут рятувальної місії й продумати навіть те, як її зустрінуть на кордоні, — цю роботу держава фактично відбудовує заново, як колись на КПВВ у 2015 році. Головна умова: діти мають лишатися видимими й досяжними. Росія ж цьому щосили протидіє.
Не можна перекладати на молоду людину відповідальність за окупацію. Російська сторона блокує наші державні сайти, є проблеми з телеграмом та інстаграмом. Тож ми йдемо в альтернативні джерела й комунікуємо через ігрові спільноти,
Повернення не ставить крапку. Далі йдеться про справедливість — починаються слідчі дії, а підтвердити злочини щораз важче: потрібні свідки й суд, і чим довше триває окупація, тим складніше це зробити. Систему доводиться весь час переналаштовувати, бо ідеального незмінного пакета інструкцій тут скласти неможливо — те, що працює сьогодні, завтра може застаріти.
На міжнародному рівні працює коаліція за повернення українських дітей: 50 учасників, серед них 47 країн і 3 організації. Через неї Україна адвокатує фінансування пошуку, рятувальних місій і реінтеграції. Окрема велика частина роботи — пояснювати державам-учасницям коаліції, з чим стикаються діти в окупації, і доводити, що наслідки цього глибокі. У травні Канада, Британія та ЄС запровадили санкції проти тих, хто мілітаризує й індоктринує дітей на окупованих територіях.
На міжнародному рівні працює коаліція за повернення українських дітей: 50 учасників, серед них 47 країн і 3 організації. Через неї Україна адвокатує фінансування пошуку, рятувальних місій і реінтеграції. Окрема велика частина роботи — пояснювати державам-учасницям коаліції, з чим стикаються діти в окупації, і доводити, що наслідки цього глибокі. У травні Канада, Британія та ЄС запровадили санкції проти тих, хто мілітаризує й індоктринує дітей на окупованих територіях.
Вернер Хофс, спеціаліст із прав дитини Представництва ЮНІСЕФ в Україні, припустив, що слово «реінтеграція» усе ж колись варто замінити. Хофс застеріг від спокуси допомагати кільком дітям через окремі проєкти й забувати про інших зі схожими потребами, бо так утворюються ізольовані «бульбашки». Україна, на його думку, вчинила розумно, вписавши реінтеграцію в ширшу державну стратегію захисту дітей: тоді ширший спектр послуг і технічна експертиза стають доступними і для тисяч внутрішньо переміщених дітей, чиї потреби схожі.
Свій виступ Ганна Новосад, співзасновниця фонду savED і міністерка освіти у 2019–2020 роках, почала з подяки дизайнеркам за намальованого слона, що прикрашав обкладинку заходу. Образ вона підхопила невипадково: велику справу, як того слона, осилити можна лише по шматочку. Робота з дітьми, що повертаються, саме така — величезна й багатогранна, і кожна організація відповідає за свій шматок. Варто випасти бодай одній ланці — і ціле не складеться.
savED майже чотири роки відновлює доступ до освіти в постраждалих громадах. Росія знищила вже кожну сьому українську школу, а від вересня почнеться п'ятий навчальний рік повномасштабної війни, коли близько мільйона учнів навчаються переважно онлайн або змішано. Щоб повернути дітям бодай частину звичного, фонд облаштовує підземні центри позашкілля — «вулики».
Там місцеві вчителі працюють тьюторами після онлайн-уроків, а з підлітками фонд веде програму громадянської освіти UActivity. «Вулики» повертають дітям річ, якої не може дати онлайн — живе спілкування й взаємодію.
savED майже чотири роки відновлює доступ до освіти в постраждалих громадах. Росія знищила вже кожну сьому українську школу, а від вересня почнеться п'ятий навчальний рік повномасштабної війни, коли близько мільйона учнів навчаються переважно онлайн або змішано. Щоб повернути дітям бодай частину звичного, фонд облаштовує підземні центри позашкілля — «вулики».
Там місцеві вчителі працюють тьюторами після онлайн-уроків, а з підлітками фонд веде програму громадянської освіти UActivity. «Вулики» повертають дітям річ, якої не може дати онлайн — живе спілкування й взаємодію.
Останні півроку робота ускладнилася: FPV-дрони стали долітати значно далі, углиб громад. Інструментів підтримки, зокрема психоемоційної підтримки самих педагогів, бракує, а рятувати ситуацію треба вже зараз. Знайти фахівців на програми важко, особливо коли в учителя воює партнер: людині буває не до того, щоб зробити навіть той мінімум, який є. Бракує й окремої освітньої політики для прифронтових громад. У неї складається враження, що держава вважає, ніби Тернопіль і Харків живуть в однакових умовах.
За словами Новосад, виснаження стало для прифронту другим викликом — одразу після дронів. А підліткам бракує звичайних соціальних подій: шкільних свят, спільних книжкових презентацій, випускного. Одна дівчинка розплакалася просто тому, що випускного в неї не буде.
За словами Новосад, виснаження стало для прифронту другим викликом — одразу після дронів. А підліткам бракує звичайних соціальних подій: шкільних свят, спільних книжкових презентацій, випускного. Одна дівчинка розплакалася просто тому, що випускного в неї не буде.
Не можна й не треба очікувати, що вчителі займатимуться ще й реінтеграцією та адаптацією — вони шалено виснажені. Онлайн не працює, і це доходить до критичної межі. Уперше діти мріють ходити до школи не онлайн. Можна допомогти їм, привозити дітей до Львова, налагоджувати взаємодію зі школами, шукати будь-які способи відновити живий контакт,
Третє коло: як реінтеграція працює на місцях
Останнє коло, яке модерувала Алла Перфецька, координаторка напряму адвокації «Голосів дітей», зібрало тих, хто щодня поруч із дитиною в громадах і школах.
Представляючи модель реінтеграції, вона пояснила, що фонд спирався і на чужий досвід — зокрема британський, де реінтеграцію оцінюють доволі «математично», за соціально-економічними показниками. Водночас Перфецька наголосила, що зводити все до цифр і паперів не можна. Чи достатньо дитина реінтегрована, не вкаже жоден універсальний індикатор — вирішувати, що насправді потрібно дитині в конкретній громаді, мають практики на місцях, зважаючи на децентралізацію та місцеві бюджети.
Представляючи модель реінтеграції, вона пояснила, що фонд спирався і на чужий досвід — зокрема британський, де реінтеграцію оцінюють доволі «математично», за соціально-економічними показниками. Водночас Перфецька наголосила, що зводити все до цифр і паперів не можна. Чи достатньо дитина реінтегрована, не вкаже жоден універсальний індикатор — вирішувати, що насправді потрібно дитині в конкретній громаді, мають практики на місцях, зважаючи на децентралізацію та місцеві бюджети.
Ментори, психологи, кейс-менеджери — це люди, які роблять свою роботу до етапу формування державних політик і робитимуть її далі,
Наталія Гуменюк, фахівчиня з реінтеграції Української мережі за права дитини, навела приклад двох родин, що поверталися з Голої Пристані на Херсонщині. Їхні домівки понівечила вода після підриву Каховської ГЕС: глинобитний будинок однієї родини розмило, тож люди перебралися до батьківської хати на пагорбі; цегляний будинок іншої вистояв, але роками брався грибком і цвіллю. Обидві родини з 2022 року живуть без газу, останні півроку — без світла, а генератор вмикали на годину на день.
Одна родина має ресурс: турботлива мама, дідусь, двоє дітей і навіть лабрадор, якого теж повернули. А ще рідні на Кіровоградщині, до яких вони їдуть, — старший брат мами прийме їх, допоможе з житлом і підтримає.
На цьому прикладі Гуменюк пояснила, що таке громадоцентричний підхід. Суть у тому, що не дитина чи родина мають підлаштовуватися під систему, а система сама приходить до них і робить те, що потрібно. Така родина не залишається сам на сам із проблемою: поряд є держслужби й організації, які цих людей уже знають, мають про них інформацію — і будуть поруч стільки, скільки треба.
Одна родина має ресурс: турботлива мама, дідусь, двоє дітей і навіть лабрадор, якого теж повернули. А ще рідні на Кіровоградщині, до яких вони їдуть, — старший брат мами прийме їх, допоможе з житлом і підтримає.
На цьому прикладі Гуменюк пояснила, що таке громадоцентричний підхід. Суть у тому, що не дитина чи родина мають підлаштовуватися під систему, а система сама приходить до них і робить те, що потрібно. Така родина не залишається сам на сам із проблемою: поряд є держслужби й організації, які цих людей уже знають, мають про них інформацію — і будуть поруч стільки, скільки треба.
Інша історія тривожить її більше. Дівчина повернулася в Україну на третій день після свого вісімнадцятиріччя — і саме через ці кілька днів утратила пільги, доступні дітям. Вона платить за гуртожиток як ВПО, влаштувалася на роботу, та поєднати її з навчанням не вийшло: іспити не склала, стипендії не отримала, і настали справді важкі будні. Дівчина знову звернулася до Мережі, бо та виявилася для неї найближчою громадою.
Мережа знову підключила проєкт реінтеграції і запропонувала дівчині наставництво. Тривога лишається: попереду ще роки навчання, мама приїздити не планує, а отже, поряд має бути громада — центр соціальних служб, служба у справах дітей, університет. Саме наставництво Гуменюк вважає одним із головних інструментів підтримки таких молодих людей.
Резервом для повернення стають і прийомні родини. Наталя згадала хлопчика, маму якого російські солдати вбили на його очах в окупації. Шлях був важкий, та разом із Координаційним центром для нього знайшли дитячий будинок сімейного типу. Для нього це подвійна реінтеграція: він був єдиною дитиною, а тут став одним із сімох — і вчиться жити у великій родині.
Мережа знову підключила проєкт реінтеграції і запропонувала дівчині наставництво. Тривога лишається: попереду ще роки навчання, мама приїздити не планує, а отже, поряд має бути громада — центр соціальних служб, служба у справах дітей, університет. Саме наставництво Гуменюк вважає одним із головних інструментів підтримки таких молодих людей.
Резервом для повернення стають і прийомні родини. Наталя згадала хлопчика, маму якого російські солдати вбили на його очах в окупації. Шлях був важкий, та разом із Координаційним центром для нього знайшли дитячий будинок сімейного типу. Для нього це подвійна реінтеграція: він був єдиною дитиною, а тут став одним із сімох — і вчиться жити у великій родині.
Чи є різниця між сімнадцятирічним і вісімнадцятирічним підлітком? Це також дитина. Система повинна прийти до неї, до родини і зробити те, що для неї потрібно. Війна закінчиться. І, мабуть, ми всі тоді потребуватимемо цього слова — реінтеграція. Щоб навчитися жити без війни,
Анна Застело, психологиня запорізького осередку «Голосів дітей», говорить про трьох людей, яких треба тримати в полі зору одночасно: дитину, батьків і вчителя. Усі з них виснажені. Регіональний центр фонду об'єднує дітей через звичайну спільну гру: дістає «Уно», щоб діти спілкувалися, разом обрали правила й пограли. І це важливо, бо навіть дорослі втратили навичку вільної гри, а діти ще частіше грають і комунікують в телефоні.
Дуже часто запит щодо дитини стає точкою входу до ширшої системи — родини, школи, громади. Наприклад, у Запоріжжі фонд проводив тренінги для педагогів. Багато з цих жінок — водночас і вчительки, і мами, і бабусі, які самі живуть зі стресом, утомою та нерідко зі стигматизацією.
Дуже часто запит щодо дитини стає точкою входу до ширшої системи — родини, школи, громади. Наприклад, у Запоріжжі фонд проводив тренінги для педагогів. Багато з цих жінок — водночас і вчительки, і мами, і бабусі, які самі живуть зі стресом, утомою та нерідко зі стигматизацією.
Окрема турбота — про маму. Застело пояснює: щоб дитина почувалася добре, поряд має бути ресурсна мама, тож команда дає жінці бодай одну вільну годину. За цей час психолог проводить заняття, мама знайомиться з іншими, отримує підтримку кейс-менеджерів і просто обідає стравою, яку готувала не вона. Здавалося б, дрібниця, та після такої години мама повертається до дитини спокійнішою й з новими силами.
Адже на жінках зараз лежить величезна відповідальність, якої вони самі ніколи б добровільно не обрали, — і саме тому їм так потрібні спільнота й простір підтримки. Тривала невизначеність, за її словами, забирає в родини відчуття безпеки і перетворюється на хронічний стрес.
Адже на жінках зараз лежить величезна відповідальність, якої вони самі ніколи б добровільно не обрали, — і саме тому їм так потрібні спільнота й простір підтримки. Тривала невизначеність, за її словами, забирає в родини відчуття безпеки і перетворюється на хронічний стрес.
Ми, як психологи, надаємо батькам психоедукацію: пояснюємо, чому дитина може реагувати на певні події саме так, що стоїть за її поведінкою та емоціями. І допомагаємо дорослим краще зрозуміти власний стан та все, що відбувається з ними самими під впливом пережитого,
До розмови долучився й один із менторів — Роман Фернаті з Хотівського академічного ліцею імені Левка Лук'яненка. Він чесно розповів, що спершу й сам вагався, чи братися за цю роль, а потім зрозумів: робити її варто або якісно, або ніяк. Найважчим виявилося почати — щоб у нього повірили. Батьків доводилося переконувати — Роман обіцяв стати тією людиною в школі, яка допоможе розв'язувати проблеми в житті їхньої дитини. Погоджувалися не всі, та врешті він закрив 40 відсотків запитів, з якими до нього прийшли.
Лариса Гретченко, адвокатка й голова Комітету Національної асоціації адвокатів України з питань сімейного права, повернулася до ранкових слів Андрія про поліцію.
Поліцейський має бути готовий зустріти дитину без паспорта — дитину, яка не може пояснити, хто вона і де її документи,
Правосуддя, дружнє до дитини, на її переконання, охоплює всі адміністративні процеси й будь-які контакти дитини з органами та установами. Поки що, за словами Гретченко, українська система працює радше ситуативно й фрагментарно — увагу зосереджують на окремих категоріях дітей, як-от ті, хто потрапив у конфлікт із законом, без цілісного підходу до решти.
Лариса застерегла від ставлення до «найкращих інтересів дитини» як до гасла.
Лариса застерегла від ставлення до «найкращих інтересів дитини» як до гасла.
Найкращі інтереси — це конкретні життєві обставини, в яких живе дитина, і ми маємо виявляти їх у кожній окремій ситуації. Найважливіше, що ці інтереси змінюються постійно,
Виявляти потреби дитини мають самі дорослі. Надто часто відповідальність переходить зі служби у справах дітей на поліцію, з поліції на прокуратуру, а дитині радять звернутися до суду. Гретченко нагадала, що судове рішення не завжди стає тим результатом, якого потребує дитина, і часом саме брак одного документа блокує наступний крок.
А наостанок Лариса нагадала, що багато залежить не від самих установ. Дитині, яка повертається, часом доводиться чути упереджені слова, тож важливо, щоб поряд із готовою системою було й суспільство, готове прийняти її.
А наостанок Лариса нагадала, що багато залежить не від самих установ. Дитині, яка повертається, часом доводиться чути упереджені слова, тож важливо, щоб поряд із готовою системою було й суспільство, готове прийняти її.
Протягом дня розмова поверталася до думки: реінтеграція — спільна відповідальність усіх, хто перебуває поряд з дитиною, і ця ноша не повинна лягати на саму дитину. Повернення без психологічної, освітньої та соціальної підтримки не дає стійкого результату.
«Голоси дітей» пропонують бачити в реінтеграції живий і щоразу індивідуальний процес із дитиною в центрі — з її досвідом, голосом і найкращими інтересами. І триматися все це має на злагодженій команді дорослих, як у квачі.
Олена Розвадовська наголосила, що важливу роль в реінтеграції відіграє школа — простір, де дитину можуть побачити, почути та підтримати. Саме тому фонд працює над програмами інтеграції для дітей, які повертаються додому після евакуації чи вимушеного переміщення.
«Голоси дітей» пропонують бачити в реінтеграції живий і щоразу індивідуальний процес із дитиною в центрі — з її досвідом, голосом і найкращими інтересами. І триматися все це має на злагодженій команді дорослих, як у квачі.
Олена Розвадовська наголосила, що важливу роль в реінтеграції відіграє школа — простір, де дитину можуть побачити, почути та підтримати. Саме тому фонд працює над програмами інтеграції для дітей, які повертаються додому після евакуації чи вимушеного переміщення.
За її словами, психологічна підтримка має бути наскрізним елементом роботи з дітьми. Йдеться і про консультації психологів, і про психоедукацію та травмаінформований підхід для всіх дорослих, які взаємодіють із дитиною. Особливо важливо вміти говорити про складний досвід так, щоб не завдавати їй додаткової травми. Вона також підкреслила важливість розширення доступу дітей до психологічної допомоги, особливо в ситуаціях, коли дорослі не помічають або не розуміють цієї потреби.
Одна дівчинка якось сказала: «Я мрію, щоб мене ніхто не питав про досвід окупації». І це нагадує нам, що дитина — не історія чи джерело інформації, а насамперед людина. Навіть якщо поруч немає психолога, кожен із нас може побачити в дитині саме особистість. Поговорити з нею про життя, мрії та те, що відбувається з нею після повернення. Якщо ми особисто можемо щось зробити — беремо й робимо, не питаючи, хто це має зробити. Бо війна — це наша спільна проблема,
Далі — спільна робота над тим, щоби наша розмова не закінчилася виходом із зали.
Захід фонд провів у межах проєкту «Посилення комплексної підтримки реінтеграції для дітей, які повернулися» — реінтеграційного компонента ініціативи Президента «Bring Kids Back UA», у партнерстві з Координаційним центром з розвитку сімейного виховання та догляду дітей. До консорціуму ввійшли Українська мережа за права дитини, «СОС Дитячі Містечка Україна», Українська фундація громадського здоров'я, Ліга соціальних працівників, фонд «Спасемо Україну» і «Голоси дітей» — за підтримки ЮНІСЕФ і фінансування Канади, Норвегії та США.
Захід фонд провів у межах проєкту «Посилення комплексної підтримки реінтеграції для дітей, які повернулися» — реінтеграційного компонента ініціативи Президента «Bring Kids Back UA», у партнерстві з Координаційним центром з розвитку сімейного виховання та догляду дітей. До консорціуму ввійшли Українська мережа за права дитини, «СОС Дитячі Містечка Україна», Українська фундація громадського здоров'я, Ліга соціальних працівників, фонд «Спасемо Україну» і «Голоси дітей» — за підтримки ЮНІСЕФ і фінансування Канади, Норвегії та США.
Поділитись:
