Автор(ка):
Юлія Діденко
Біля самого входу до Музею історії міста Києва вас зустрічає хлопчик. Олег дивиться просто на вас — глибоко, серйозно, не так, як дивляться девʼятирічні діти. Йому було п'ять, коли почалося повномасштабне вторгнення. Двадцять днів під час блокади Маріуполя він не виходив на вулицю — доки батьки не вирішили вириватися з міста.
Ці очі бачили, як під час евакуації палає його місто. Тепер на пляжі влітку Олег будує не замки з піску, а бункери. Він багато думає про війну й не розуміє, навіщо люди вигадали ракети.
Ці очі бачили, як під час евакуації палає його місто. Тепер на пляжі влітку Олег будує не замки з піску, а бункери. Він багато думає про війну й не розуміє, навіщо люди вигадали ракети.
Саме із цього портрета, який використали для афіші, починається виставка «Ниточка: Трансформація замість зламаності». 19 лютого спільний фотопроєкт благодійного фонду «Голоси дітей» і фотомисткині Марти Сирко відкрили в Музеї історії міста Києва. Виставка триватиме до 1 березня 2026-го року.
Напередодні четвертої річниці повномасштабного вторгнення фонд «Голоси дітей» зібрав в одному просторі 15 портретів і 15 історій. Фотографії показують зовніші зміни — обличчя, а текст розповідає, як кожна дитина жила, змінювалася, знаходила опору та нову силу. Очі цих дітей найточніше відображають їхні внутрішні переживання, силу та стійкість, які вони мають попри війну.
Напередодні четвертої річниці повномасштабного вторгнення фонд «Голоси дітей» зібрав в одному просторі 15 портретів і 15 історій. Фотографії показують зовніші зміни — обличчя, а текст розповідає, як кожна дитина жила, змінювалася, знаходила опору та нову силу. Очі цих дітей найточніше відображають їхні внутрішні переживання, силу та стійкість, які вони мають попри війну.
Сходи приведуть вас до зали на другому поверсі — і там, навпроти дверей, вас зустрінуть Рита та її маленька Стефанія. Рита вперше почула звуки вибухів у десять років — у 2014-му. Тоді ж уперше робила уроки при свічках. У неї не було свята останнього дзвоника й випускної сукні. Олена Розвадовська, співзасновниця «Голосів дітей», познайомилася з Ритою ще у 2014 році в Авдіївці. Того ж вечора почався обстріл, і дівчина сховала Олену в погребі сусідів.
Сьогодні Риті 22 роки. Нові фотографії з весілля в білій сукні, знімки з донечкою та чоловіком вона збирає у фотоальбоми вже в новому домі під Києвом. Рита працює у фонді «Голоси дітей», проводить програми дозвілля — і вже сама є мамою та дружиною.
Сьогодні Риті 22 роки. Нові фотографії з весілля в білій сукні, знімки з донечкою та чоловіком вона збирає у фотоальбоми вже в новому домі під Києвом. Рита працює у фонді «Голоси дітей», проводить програми дозвілля — і вже сама є мамою та дружиною.
Так народжується наступна історія. Так тягнеться ниточка, яка допомагає нам усім триматися разом. Цей досвід наповнює нас до країв. У ньому є величезна сила: та, що може зламати, але водночас і тримає. Війна триває, але ми вже майже не запитуємо себе, коли вона закінчиться. Ми просто живемо. Цією виставкою ми намагалися передати голоси дітей. Голоси сили, віри, любові, але й невпевненості, тривоги, втрат,
Синя нитка проходить через кожен портрет, з'єднуючи експозицію у єдине ціле. Вона тягнеться від одного обличчя до іншого, від однієї долі до наступної. Ниточку між портретами простягали самі діти — герої виставки, сплітаючи свої історії у спільний шлях.
Марта Сирко — майстриня портретів. У 2025 році Forbes вніс її до списку десяти жінок, які зберігають і формують українське мистецтво та культуру. Працюючи над «Ниточкою», вона думала про трансформацію — про той момент, коли людина ще вразлива, але досвід уже змінює її.
Ці портрети — не про травму як кінцеву точку. Вони про процес і нову форму сили, яка народжується з досвіду втрати. І про нитку, що з’єднує дитину з її пам’яттю, мрією та майбутнім,
Лідія Карпенко, перша заступниця генерального директора музею, назвала виставку одним із найчутливіших проєктів в історії закладу.
Ми бачимо, як діти зростали до війни та як дорослішають зараз, у зовсім інших обставинах. Дивлячись сьогодні в ці дитячі очі, попри весь біль і досвід, який їм довелося пройти, ми все ж маємо надію, що все буде добре,
Після офіційного відкриття в залі відбулася панельна дискусія «Трансформація замість зламаності». Найважливіші голоси на ній — самі герої проєкту.
Першою ми почули Лізу, їй зараз 18. Вона з Олешок — міста на Херсонщині, яке пережило окупацію, а потім затоплення після підриву Каховської ГЕС. Дівчина розповіла, що для неї війна почалася не у 2022-му, а у 2014 році. Саме тоді вона вперше почала усвідомлювати, що відбувається навколо. І з того часу для неї росія завжди сприймалася як загроза. Ліза переїхала до Києва й вступила до академії МВС, де вивчає практичну психологію.
Першою ми почули Лізу, їй зараз 18. Вона з Олешок — міста на Херсонщині, яке пережило окупацію, а потім затоплення після підриву Каховської ГЕС. Дівчина розповіла, що для неї війна почалася не у 2022-му, а у 2014 році. Саме тоді вона вперше почала усвідомлювати, що відбувається навколо. І з того часу для неї росія завжди сприймалася як загроза. Ліза переїхала до Києва й вступила до академії МВС, де вивчає практичну психологію.
Нам доведеться відбудовувати міста — я це розумію. Нам доведеться фізично реабілітувати людей, які отримали поранення. Але так само важливо реабілітувати людей психологічно — і дорослих, і дітей. Я хочу бути частиною цього процесу. І колись, з часом, я хочу мати можливість сказати собі, що зробила свій внесок — і що він був справжнім,
У 2025 році Ліза виступала в Гаазі, розповідаючи історію свого життя в окупації. Вона хоче говорити. І хоче, щоб про її досвід знали. Ліза вважає, що надзвичайно важливо не забувати про дітей, які досі залишаються на окупованих територіях. Важливо говорити про них щодня, за кожної нагоди. Адже, вважає Ліза, щойно ми перестанемо згадувати про них — надія розчиниться.
Мені дуже хочеться, щоб очі дітей змогли проникнути в душу кожного, хто дивиться на ці роботи. Щоб вони не дозволили мовчати й спонукали робити все можливе, аби такі історії не повторювалися. Ми зараз тут і маємо можливість говорити, бути почутими. А хтось у цей момент — на кордонах нашої країни, на фронті, на окупованих територіях — цієї можливості не має. І серед них — діти,
Інший учасник, Максим, родом із села Подоли Куп’янського району. Його росіяни окупували майже відразу після початку повномасштабної війни. Півтора року родина жила без зв'язку та світла. У вересні 2023-го село деокупували. Військові дали Максиму та його сестрі Starlink і генератор, щоб діти могли продовжувати навчання.
Так родина прожила там ще близько року. Згодом військові попередили: залишатися тут більше не можна. За два тижні після цього в дах їхнього будинку влучив дрон із бойовою частиною.
Так родина прожила там ще близько року. Згодом військові попередили: залишатися тут більше не можна. За два тижні після цього в дах їхнього будинку влучив дрон із бойовою частиною.
Мама саме виходила на вулицю повісити білизну — вона вже відчиняла двері, коли це сталося. Ще кілька секунд — і її могло б не бути,
Після цього вони евакуювалися до Харкова й живуть у місті вже рік. Максим мріє стати вчителем і хоче працювати з дітьми — такими самими, яким був він, коли почалася війна. За цю мрію він і тримається.
Трансформація буває двох видів: фізична та внутрішня. Фізична — коли ти змінюєшся зовні. І внутрішня — коли в тобі змінюється щось набагато глибше. Коли твій світ може перевернутися — і ти повністю переосмислюєш свої погляди, свої цілі, себе самого,
Катерина Рашевська, юристка Регіонального центру прав людини, говорила про системні виклики, що постають під час захисту прав дітей. Вона памʼятає, як ордери на арешт путіна і львової-бєлової дали багатьом людям — тим, хто втратив дружин, дітей, цілі родини — відчуття, що справедливість нарешті можлива. Проте сьогодні її сподівання на те, що путін колись постане перед судом, стають дедалі слабшими.
Ми опинилися в ситуації, коли все те, у що ми вірили, більше не працює. Я розумію, що 11 років тому була наївною й романтично налаштованою. І водночас я намагаюся переконати і вас, і себе: ми все-таки можемо змінити світ на краще. Але лише за однієї умови — якщо знімемо рожеві окуляри й визнаємо очевидне: світовий порядок, який існував після Другої світової війни, більше не існує,
Вона розмірковує: можливо, для України справедливість — не покарання когось винного. Можливо, сьогодні її найважливішим проявом є інше. По-перше, створити умови, за яких ми зможемо регулярно повертати дітей з-під російського контролю. По-друге, зберегти все це для історії.
Психологиня фонду Софія Стеценко працює в Сумах і знає, з чим діти приходять на зустрічі. Софія розповіла, що запити в дітей бувають дуже різні — і не лише про важке та травматичне. Вони ставлять типові дитячі запитання: як знаходити друзів, як гратися, коли немає світла. І про те, як жити далі й ким бути в цьому житті.
Психологиня фонду Софія Стеценко працює в Сумах і знає, з чим діти приходять на зустрічі. Софія розповіла, що запити в дітей бувають дуже різні — і не лише про важке та травматичне. Вони ставлять типові дитячі запитання: як знаходити друзів, як гратися, коли немає світла. І про те, як жити далі й ким бути в цьому житті.
Найчастіше зараз її запитують — прямо чи ні: чи можливе посттравматичне зростання? Чи можна рухатися вперед після всього та не зламатися? Софія впевнена, що так. Вона пояснила, як відбувається ця трансформація: людина отримує новий досвід, переоцінює думки та прагнення, змінює своє бачення світу.
У нас є портрети дітей. У нас є самі діти. І саме завдяки їм ми бачимо, що зростання можливе. Іноді це означає зняти рожеві окуляри й зламати ілюзію безпечного світу, у якій ми жили раніше. Ламати ілюзії завжди боляче. Але саме в цьому і є трансформація,
Війна — це травма. Українці, за її словами, мають колективну травму й також можуть переживати й особисті проблеми та втрати. А якщо додати до цього тривале виснаження — перспектива виглядає непростою. Але саме в цьому можуть народжуватися сила й віра: якщо я вже це пережив, то зможу пережити й інше.
І, звісно, ми не говоримо про забуття. Радше про те, щоб отримати новий досвід, увійти в новий вимір і навчитися жити в ньому. Стеценко нагадала: ті, кому сьогодні десять, уже за десять років власними руками творитимуть історію.
І, звісно, ми не говоримо про забуття. Радше про те, щоб отримати новий досвід, увійти в новий вимір і навчитися жити в ньому. Стеценко нагадала: ті, кому сьогодні десять, уже за десять років власними руками творитимуть історію.
На завершення дискусії Олена Розвадовська прочитала важливі слова кожної з п'ятнадцяти історій — діти розповідали, що тримає їх, коли важко. Гості почули майже колективний портрет покоління, коли ці висловлювання склалися в одну ниточку:
-
«Мрію про будинок у Карпатах».
-
«Не замикатися в собі».
-
«Я як ніхто можу зрозуміти дітей».
-
«Знаходити силу в спогадах і в любові до близьких».
-
«Нова сила — нічого не боятися».
- «Боротися з панікою».
- «Не припиняти мріяти».
-
«Музика й досі залишається моєю головною опорою».
-
«Мрію стати вчителем».
-
«Головна мрія — повернення батька з полону».
-
«Я дуже радію відеодзвінкам від тата».
А поряд із портретом Стефанії підпис дуже простий: «Далі буде». Вона ще не встигла розповісти, на що спирається. Її відповідь — ще попереду.
Нам було важливо зафіксувати цю точку: як діти з різних куточків країни проживають сьогодення. Щоб хтось міг надихнутися, впізнати себе — і запитати: що я можу зробити для дітей? Нам доведеться пережити дуже багато байдужості. І моментів, коли здаватиметься, що справедливості немає. Але питання в іншому — на що ми спираємось. У кожного ця точка опори буде своя,
Виставка «Ниточка: Трансформація замість зламаності» відкрита для відвідувачів у Музеї історії міста Києва (вул. Богдана Хмельницького, 7, другий поверх) до 1 березня 2026 року. Завітайте, щоб на власні очі побачити трансформацію цілого покоління дітей, які вимушені зростати у війні.
Поділитись:
