Автор(ка):
Юлія Діденко
Третій сезон «Голосного подкасту» фонду «Голоси дітей» розпочався розмовою про те, що в Україні досі часто замовчують, — про булінг у школі. Гостею випуску стала Севгіль Мусаєва — головна редакторка «Української правди». У розмові з ведучими подкасту та співзасновниками фонду Оленою Розвадовською та Азадом Сафаровим вона поділилася власним досвідом дискримінації та насильства.
«Голосний подкаст» — розповіді про дитинство, яке впливає на дорослих. І дорослих, які впливають на дитинство. Не можна сказати, що ця розмова — про минуле. Вона актуальна й для сьогодення. Адже, утікаючи від війни, сотні тисяч українських дітей змінюють школи, домівки, а іноді й країни. У такий час вони особливо вразливі й можуть стикатися з неприйняттям або жорстокістю в новому середовищі. Історія Севгіль — це дзеркало для багатьох родин, які зараз переживають схожий досвід, зокрема через національну належність.
Повернення до Криму: перші спогади про «інакшість»
Севгіль народилася в Узбекистані, як і більшість кримських татар її покоління. Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років її родина повернулася до Криму — одразу після того, як кримським татарам дозволили це після примусової депортації. Її батьки продали щойно збудований будинок, і вони поїхали хоч і «додому», але все ж у невідомість. Перші враження — ніхто в Криму їх не чекав. Дев'ятеро людей, дві родини, жили на 25 квадратних метрах.
Перший яскравий спогад Севгіль про те, що вона «інша», з’явився рано. Коли їй було п'ять чи шість років, батько взяв її з собою на мітинг 18 травня — у День пам'яті депортації кримських татар. Вони йшли центральною вулицею, вигукували гасла.
Перший яскравий спогад Севгіль про те, що вона «інша», з’явився рано. Коли їй було п'ять чи шість років, батько взяв її з собою на мітинг 18 травня — у День пам'яті депортації кримських татар. Вони йшли центральною вулицею, вигукували гасла.
Люди виходили з магазинів, дивилися з подивом і страхом: “Що вони хочуть?” Це був дивний досвід. Тоді я вперше усвідомила, що ми інші. Це глибоко відклалося в пам'яті,
Зростала вона переважно серед родини. Мама дуже оберігала доньок від негативного впливу сусідів, тому близьких контактів із ровесниками в неї не було. У садочок Севгіль віддавали двічі — але обидва рази закінчилися госпіталізацією.
«Хустинка»: початок булінгу
Перший клас Севгіль навчалася в одній школі, а в другому перейшла до іншої, з поглибленим вивченням англійської мови. Улітку через хворобу їй постригли волосся, і до нової школи вона прийшла в хустці. Тоді й почалися знущання.
Мене почали називати "хустинка". Мені було дуже соромно, що в мене немає волосся,
Але це виявилося лише початком. Далі булінг набув іншого, значно жорстокішого характеру — через її національність. У школі, окрім Севгіль, була лише одна кримська татарка — у паралельному класі.
«Щоб ви, “грязна татарва”, ніколи не розмножувалися»
У 5–11 класах Севгіль постійно стикалася з приниженнями та упередженнями.
У мене дислексія. І в мене діагностували РДУГ [розлад дефіциту уваги з гіперактивністю], бо я була дуже активною й не могла всидіти на одному місці понад 10 хвилин. «Кримська татарка — вони точно якісь інші, ущербні», — це часто звучало. І вчителі, звісно, могли казати мамі: «У вас непідготовлена дитина, вона не здатна вчитися»,
Під час уроків історії її однокласниці цитували радянські міфи про «зраду кримських татар» та їхню підтримку армії Третього Рейху. Атмосфера була ворожою — діти повторювали те, що чули вдома від батьків. Учителі не реагували на булінг. На уроках географії діти дозволяли собі відверто расистські жарти, а педагоги мовчали.
Урок географії, десь 9 клас. Дивимося фото Асканії-Нової, біжать зебри. І один з однокласників кричить: «О, це татарва з Криму тікає». Вчитель — нічого. Нуль реакції. Усі сміються, а ти сидиш… І як ти маєш себе відчувати в цей момент?
Найтравматичніший епізод у її житті трапився на шкільній перерві, коли їй було 13–14 років. Севгіль нікому не розповідала про знущання, навіть мамі, бо відчувала сором. Згодом з'ясувалося, що той самий хлопець воював на боці так званих «ДНР-ЛНР».
Я себе відчувала другосортною дитиною. І мені про це казали. Мене били в школі, тягали за волосся. [...] На шкільній перерві я йду коридором, і мене б'є між ногами хлопчик: один удар, другий, третій; на четвертий я падаю. Він стоїть наді мною і каже: «Це щоб ви, “грязна татарва”, ніколи не розмножувалися». Я не змогла навіть мамі розказати. А потім, уже у 2016 році, #MeToo в Україні, і всі починають ділитися своїми історіями... Я в Ізраїлі, на Мертвому морі, і в мене спливає цей дитячий спогад. Я просто два дні ридала,
Азад Сафаров поділився власним досвідом булінгу в школі, коли його називали чеченцем і «чорним». Ніхто з учителів теж не реагував. А коли його мама прийшла до школи, стало ще гірше, тож він вирішив мовчати. Олена Розвадовська зауважила, що сором — це типова реакція дітей, які переживають булінг.
Діти часто не розповідають. Навіть якщо мають близькі стосунки з батьками, не кожен може зізнатися. А коли вдома не вірять дитині, це травмує її ще більше. І школа часто покриває такі випадки, мовляв, «не будемо виносити сміття з хати»,
До того ж у 90-х усім доводилося виживати. Батьки їздили на заробітки, діти роками не бачили матерів. І через це страждали емоційні зв'язки. Батьки Севгіль теж боролися за виживання — їм просто не вистачало ресурсів, щоб захистити доньку від булінгу. Її мама намагалася, приходила до школи, а тато — ні. Через багато років, коли вона запитала про це батька, почула відповідь: «Я мав вас прогодувати. Ми боролися за життя».
Нещодавно зі своїм дуже успішним ровесником — йому 39 років, він бізнесмен — ми про це говорили: що ми за покоління. І навіть з’ясували, що ми покоління, недолюблене батьками, тому що батьки займалися тим, щоб вижити, щоб забезпечити нас. І в нас тієї любові, тієї підтримки не було. Але я сподіваюся, що це зміниться в наступних поколіннях,
«Я підписувалася як Севілья»: втеча від ідентичності
Севгіль певний час намагалася приховати своє коріння, віддалитися від власної ідентичності. Вона навіть змінювала підпис. Відчуття «другого сорту» закарбувалося глибоко в ній і навіть вплинуло на вибір професії. Саме воно штовхнуло Севгіль до журналістики — вона почала писати, щоб осмислити свою «інакшість».
У якийсь момент я почала підписуватися Севілья і казала, що це на честь іспанського міста. Потім повернулася до свого імені, але це було — я намагалася щось придумувати, втікала від ідентичності. Потім я просто почала про це писати. Я намагалася довести, що ні, я все ж таки варта того — і варта вашої уваги, вашої любові. У мене можуть бути також якісь досягнення, я можу писати. І ось це стало моєю реалізацією,
Азад пережив схожий досвід: до 9–10 класу він намагався приховати, що не місцевий. Але марно. Олена Розвадовська зауважила, що на заході України існувала своя ворожість — до «москалів», комуністів, але про кримських татар взагалі нічого не знали. Це навіть не згадувалося в школах.
«Любов треба заслужити»: довгострокові наслідки булінгу
Навіть зараз, у дорослому житті, Севгіль стикається з булінгом. Він не зникає — просто змінює форму. У соцмережах її називають «янтиком», «чебуреком». Є люди, які дивуються: «Як це кримська татарка очолює "Українську правду"?». Булінг не минає безслідно. Він формує те, що Севгіль називає «досягаторством» — постійну потребу доводити, що ти вартий уваги й поваги.
Досягаторство. Тому що треба довести, що я можу. Довести, що я така сама людина, що я не другий сорт. […] Є таке: любов треба заслужити, повагу треба заслужити. І це дуже боляче,
Азад, який і сам пережив булінг у дитинстві, розуміє цей механізм. Він описує, як навіть досягаючи багато, усередині постійно відчуваєш, що цього замало. І питання не в статках чи кар’єрі, а в тому, що ти намагаєшся довести навіть близькому оточенню й родині, що ти гідний.
І навіть якщо результати є, це виснажує — бажання довести, що ти чогось вартий, залишається назавжди й не робить тебе щасливою людиною. Севгіль зізнається, що розуміння того, що любов не треба намагатися заслужити, прийшло до неї лише з часом.
І навіть якщо результати є, це виснажує — бажання довести, що ти чогось вартий, залишається назавжди й не робить тебе щасливою людиною. Севгіль зізнається, що розуміння того, що любов не треба намагатися заслужити, прийшло до неї лише з часом.
Любов не треба заслуговувати. Усі діти мають знати: вони достатні. Не треба доводити свою цінність оцінками чи досягненнями. З усіма тими дітьми, які сьогодні відчувають, що вони якісь не такі, — з вами все окей. Ми всі достатні. Ви не маєте вступати в усі виші світу лише для того, щоб вас помітили,
Що робити дітям, які відчувають себе «не такими»
Коли Олена запитала, чи були в Севгіль друзі в школі, відповідь пролунала коротко — ні. Азад теж не мав друзів. До десяти років у Севгіль була бабуся — єдина людина, яка її підтримувала. Але коли вона померла, не залишилося нікого з дорослих, хто сказав би їй просто: «З тобою все гаразд». Вона переживала все сама — і це, як зізнається Севгіль, було помилкою.
Собі маленькій Севгіль сказала б: «З тобою все добре. Ти трохи інша, але в цьому особливість, у цьому сила, а не слабкість». А дітям, які зараз переживають булінг, вона радить не мовчати й шукати підтримки.
Собі маленькій Севгіль сказала б: «З тобою все добре. Ти трохи інша, але в цьому особливість, у цьому сила, а не слабкість». А дітям, які зараз переживають булінг, вона радить не мовчати й шукати підтримки.
Знайдіть дорослого, який про вас буде піклуватися. Це не завжди мають бути батьки — інколи не все їм можеш розказати,
Система освіти має змінитися
Мусаєва переконана: освіта має переорієнтуватися з конкуренції на підтримку. Шкільна система досі тримається на постійному порівнюванні, коли дитині раз у раз доводять, що вона гірша. Водночас у центрі мають бути безпека й прийняття: як учителі реагують на інакшість, як клас підтримує одне одного, як школа створює простір, де не соромно просити про допомогу, і де булінг — не норма, а сигнал до дії.
І здавалося б, ми так заточені на те, щоб у школі визубрити задачі, носити тони підручників, прогнати весь матеріал… А насправді людину формують у першу чергу стосунки з дітьми й учителями, атмосфера. Хочеться, щоб ми більше про це говорили, а не про оцінки. Нам треба говорити про те, із чим діти приходять у школу, як вони підтримують одне одного, як ми можемо підтримати вчителів. Як система освіти може стати підтримувальною,
Важливо розуміти: оцінки та задачі — не те що формує людину. Її характер і навіть подальшу долю карбує досвід поваги й підтримки. Саме це потрібно змінювати — системно й послідовно. Розвадовська додає, що в умовах війни ця зміна є критичною. Класи стали різноманітнішими, діти приходять із різним досвідом, а вчителі часто виснажені й травмовані особистими втратами.
У племінника Олени, який живе на заході України, друзі — з Бахмута й Харкова. І це все Україна, але її мешканці — з різним досвідом і втратами. Тому важливо говорити про те, як вони можуть стати одне для одного підтримкою — і не нести далі свої травми.
У племінника Олени, який живе на заході України, друзі — з Бахмута й Харкова. І це все Україна, але її мешканці — з різним досвідом і втратами. Тому важливо говорити про те, як вони можуть стати одне для одного підтримкою — і не нести далі свої травми.
І як ми одне одного можемо зцілити,
Історія нашої гості нагадує: булінг залишає глибокі сліди, які не зникають із роками. Але діти, які проходять через це, мають знати: їм не треба доводити свою цінність. Їм потрібна підтримка, увага та дорослий, який скаже: «З тобою все гаразд».
Дивіться повний запис розмови із Севгіль на нашому каналі YouTube. Якщо ви поділяєте місію «Голосів дітей» — підтримайте щоденну роботу фонду благодійним внеском.
Дивіться повний запис розмови із Севгіль на нашому каналі YouTube. Якщо ви поділяєте місію «Голосів дітей» — підтримайте щоденну роботу фонду благодійним внеском.
Поділитись:
