Автор(ка):
Адмін
Мистецькі лабораторії «Голосів дітей» — це частина програми психосоціальної допомоги фонду. На резиденціях підлітки разом із психологами фонду й менторами з різних творчих сфер пишуть прозу та поезію, знімають короткометражні фільми, створюють власні театральні вистави, грають на джем-сесіях. Творчість тут — інструмент рефлексії й опори, який залишається з підлітками й після завершення резиденції.
Так у фонді намагаються дати підліткам спільноту й власний інструмент підтримки. У 2026 році з'являться також мультидисциплінарні резиденції, де можна буде спробувати кілька видів мистецтва.
Так у фонді намагаються дати підліткам спільноту й власний інструмент підтримки. У 2026 році з'являться також мультидисциплінарні резиденції, де можна буде спробувати кілька видів мистецтва.
Підлітки з нашої спільноти зустрілися з кураторками програми Ольгою Микитчин і Ольгою Русіною та поговорили про те, як творчість допомагає у важкі часи, що залишається з учасниками після резиденції й чому головний результат мистецьких лабораторій — не фільм і не збірка, а зв'язки між людьми.
Розмову провела Вероніка Присс (16 років, м. Мелітополь Запорізької області, наразі — Запоріжжя).
Розмову провела Вероніка Присс (16 років, м. Мелітополь Запорізької області, наразі — Запоріжжя).
Психологічна підтримка й власна опора: яку потребу закривають резиденції
- Яку потребу учасників ви намагаєтеся закрити насамперед?
Оля М.: Перше — це психологічна допомога й підтримка спільноти, відчуття того, що ти не один у цьому світі. Друге — повернення власної опори. Нам усім варто вміти підтримувати себе самостійно, адже поруч не завжди є люди, які готові зробити це для нас. Не кожен має доступ до психологічної допомоги. І тому хочеться, щоб кожен із нас мав власний інструмент — щось, що допоможе відчути полегшення.
Дуже часто таким інструментом стає творчість як спосіб рефлексії. Ми запрошуємо підлітків, які вже мають такий власний спосіб, і укріплюємо їх у цьому. А ще прагнемо дати підліткам розуміння, що поруч існує спільнота людей зі схожими цінностями та зацікавленнями.
- Що для вас є головним результатом резиденції?
Оля Р.: Стосунки, які залишаються всередині групи. Я ніколи не очікувала, що всі обов'язково подружаться, але мене дуже тішить, коли люди продовжують тримати зв'язок — хтось більше, хтось менше, але все одно мають відчуття спільноти, у яку можуть повернутися. Звісно, круто, що ми, наприклад, зняли фільм чи зробили збірку, але не менш цінним є те, що в учасників залишається ця мережа.
У нашій реальності зв'язки між людьми важко переоцінити, вони допомагають у критичні моменти.
- Чи є для вас якісь ознаки успішності резиденції?
Оля М.: Зараз у громадському секторі дуже багато можливостей для підлітків — на різні зацікавлення, досвід, ступінь залученості. Водночас для мене успішна резиденція — це та, досвід якої стає унікальним. Те, що відбулося там, для кожного прожилось і стало в якомусь сенсі важливим. Дуже класно, що Оля каже про ці довготермінові зв'язки. Результатом резиденції є внутрішнє відчуття: чи сталося в цьому просторі щось важливе, щось унікальне, щось живе, що допоможе комусь побачити світ під трохи іншим кутом.
У житті кожного з нас інколи стається щось, що, як на рейках, трохи нас посуває, трошки змінює наш вектор бачення світу. Ми хочемо, щоб підлітки розуміли — історія лабораторій не закінчиться днем, коли завершується резиденція.
Як обирають учасників: критерії відбору на мистецькі лабораторії
- На що ви звертаєте увагу, обираючи учасників? Що саме впливає на відбір?
Оля М.: Зазвичай маємо три ключові маркери.
- Зацікавлення конкретно в цій сфері активності. Якщо хтось пише: «Мені цікаво пробувати все нове» — це класно, проте такій людині, швидше за все, не буде цікаво так глибоко пізнавати одну тему.
- Унікальність досвіду. До нас потрапляють дуже активні підлітки, але нам важливо залучати також і тих, для кого подібний досвід стане першим.
- Відчуття. Якщо два попередні критерії збігаються, ми запрошуємо людину на розмову. Тоді вже наживо розуміємо, чи саме зараз їй це зайде, чи буде справді цікаво. Бо в анкеті можуть написати: «Я живу театром», а насправді людині просто хочеться поїхати до Києва. У такому випадку театральна резиденція їй, швидше за все, не підійде, бо вона дуже вузькотематична.
У 2025 році, маючи купу специфічних резиденцій із конкретними темами, ми зрозуміли, що багатьох підлітків цікавить творчість як така, але вони ще не знайшли себе в одному напрямі. Тому у 2026 році в нас будуть також мультидисциплінарні резиденції, де можна буде спробувати кілька різних видів мистецтва.
Довіра й легкість: за якими маркерами помітні зміни в підлітках та якою є мотивація команди
- Як змінюються учасники під час резиденції? На що ви звертаєте увагу?
Оля М.: Для нас основний маркер — чи учасники відкриваються та чи з'являється довіра. Якщо вони дозволяють собі бути собою, мати в собі дитячість, якщо з'являється легкість — це найважливіший показник їхньої зміни. Глобального перетворення немає — усі залишаються собою. Але з'являється відчуття довіри: коли ти можеш вільно говорити про себе, коли довіряєш групі. Саме з цього народжується творчість.
- Чому ви продовжуєте це робити? За що тримаєтеся найбільше в цій роботі?
Оля Р.: У всіх нас є бажання бути корисним — щось робити, допомагати. І нам важливо бачити результат, розуміти, що це реально має сенс і на щось впливає. Я відчуваю це завжди, коли маю безпосередній постійний контакт із конкретними людьми. Коли бачу навіть маленьку зміну — бачу, що людина подивилася на світ трохи інакше. Цей ефект дуже важко виміряти, він довгостроковий, але я вірю, що зміни в людях потім поширюються.
Думаю, тут працює ефект снігової кулі — те, що стається з підлітками на резиденції, згодом впливає й на інших людей у їхньому житті.
Оля М.: Перша моя мотивація — я була тим підлітком, який не отримав такого досвіду у своєму віці. Я завжди чесно кажу, що роблю це для 14-річної Олі з Гніздичева, яка вважає себе божевільною, бо мріє бути режисеркою, а виглядає це дуже смішно в контексті того, де вона росте.
Друга причина — криза. Бездіяльність у контексті катастрофи дуже болюча. Тому я роблю те, що можу — створюю альтернативу, з якою комусь стане трошки легше. І продовжуватиму доти, доки відчуватиму, що можу.
Друга причина — криза. Бездіяльність у контексті катастрофи дуже болюча. Тому я роблю те, що можу — створюю альтернативу, з якою комусь стане трошки легше. І продовжуватиму доти, доки відчуватиму, що можу.
У мене завжди є думка про те, що це ніколи не мало з нами статись і нічого з цього ми ніколи не мали б проживати. Але якщо ти залишаєшся чутливим до реальності, у якій ми живемо, ти просто не можеш нічого не робити.
Говорять підлітки: що для учасників означає досвід резиденції
- Чи змінилося ваше ставлення до власної творчості після участі? Як саме?
Вікторія: Моє сприйняття творчості кардинально змінилося. Раніше вона здавалася мені чимось недосяжним — прерогативою «обраних» або тих, хто присвятив мистецтву все життя. Проте після резиденції я усвідомила: творчість — те саме «шосте дихання», що відкриває нові сенси. Насправді не творчість обирає людей, а ми самі обираємо її у своєму житті.
- Який момент під час резиденції ви згадуєте найчастіше?
Соня: Часто згадую два моменти. Вечір перед нашою фінальною виставкою в галереї «Світло», коли ми всі-всі сиділи в одній кімнаті, говорили, сміялися, плакали, танцювали, і були в передчутті чогось дуже важливого й приємного — у цьому моменті було багато життя та вдячності.
І вечір після виставки, коли всі вже з полегшенням видихнули, по колу обіймалися, закарбовували в пам'яті цей момент, а потім провели наше останнє коло. Для мене це відчувалося як епізод із фільму про велику творчу родину, яка тримається одне за одного й створює велике диво.
- Що для вас означає бути частиною мистецької спільноти?
Галя: Це розуміння, що в тебе є оточення, яке тебе зрозуміє; що є люди, з якими нарешті можна говорити про мистецтво й знати, що ви «на одній хвилі». Знати купу крутих людей, які горять своєю справою, і знати, до кого звернутися з питанням чи пропозицією.
- Що із цього досвіду ви «забрали» з собою у звичайне життя?
Каміла: Я забрала з собою сміливість проявляти себе, відкритість до нових знайомств і віру в силу колективної творчості. Дисципліну в роботі й розуміння, що розвиток потребує регулярності. А також людей, із якими я досі продовжую спілкуватися й навіть зустрічатися на інших проєктах.
- Чи повернулися б ви ще раз — і чому?
Аня: Звісно, так. Резиденція стала для мене великим перезавантаженням — фізичним, моральним, сенсовим. Після повернення я відчувала, що маю набагато більше сил та енергії, внутрішній справжній спокій разом із довгим перманентним щастям. Мені бракує цього стану.
Хочеться знову бачитися з близькими «Голосами дітей», зі спільнотою й кураторами, продовжувати цю чарівну взаємодію. Знаю про задуми волонтерства на проєкті й відчуваю, що могла б бути корисною в допомозі. Мрію, що за кілька років матиму достатньо компетенції, аби ділитися власними знаннями, методиками й любов'ю до створення простору.
- Чи був у вас переломний момент, коли ви відчули: «ось заради цього я тут»?
Едуард: Так, це був день, коли ми зі своїми інструментами поїхали джемити. Я думав, що ми гратимемо лише з менторами, але як же я здивувався, коли на наш імпровізаційний концерт прийшло близько тридцяти слухачів та музикантів. Не маючи жодного досвіду живих виступів, я взяв свою гітару й першим вийшов на сцену.
«Я все життя чекав цього моменту», — подумав я. Подолавши страх сцени та тремтячі руки, я повністю довірився собі та занурився в гру. Один із найкращих моментів мого життя.
- Яку роль зіграли інші учасники у вашому досвіді?
Максим: У мене була команда, яку не зміг би замінити ніхто у світі! Між нами одразу виникла синергія, ми якось миттєво відчули одне одного. І це допомогло нам усім із головою зануритися в проєкт.
- Як резиденція вплинула на ваш подальший шлях?
Єлизавета: Я створила мистецьке об'єднання й почала працювати звукооператоркою в оперному театрі. Хочу працювати з музикою й надалі, збираю гроші на домашню міністудію.
- Якби вам треба було описати резиденцію одним словом — яке б воно було й чому?
Софія: Дикість. Бо вона непередбачувана й жива — як і люди.
- Чи були розмови або знайомства на резиденції, які залишили слід?
Віка: Звичайно, і розмови, і знайомства! Ми досі підтримуємо теплі контакти одне з одним. Я багато відкривала людей навколо й себе через контакт із ними. Стільки любові одне до одного важко уявити! Просто дружньої любові, яка давала мені відчуття цінності й важливості.
- Чи відчували ви підтримку — і в чому вона проявлялася?
Настя: В усьому: у словах, погляді, обіймах і в прийнятті.
- Чи вдалося вам здійснити роботу, яку не змогли б виконати у «звичайному» житті?
Марія: Це була робота з внутрішньої гармонізації. Неможливо навести лад самітно — люди так не влаштовані, нам хтось так чи так потрібен. На резиденції поєднались усі з усіма настільки дивним способом, що я повертала собі звичний спосіб говоріння, але в мікросвіті.
Звідти я привезла зразок чистого спокою, і коли не можу відчути його зараз — повертаюся саме в ті часи.
Підтримайте мистецькі лабораторії для підлітків, щоб ще більше українських дітей повернули собі довіру до світу через творчість.
Поділитись:
