Автор(ка):
Юлія Діденко
Майже 600 тисяч дітей на тимчасово окупованих територіях відвідують школи, що були повністю переведені на російські стандарти (за даними ЦГП «Альменда»). А загалом на ТОТ станом на жовтень 2024 року перебувають близько 1,6 млн українських дітей віком від 0 до 18 років.
Фонд «Голоси дітей» провів аналітичне дослідження «Повернути дитинство: психологічна підтримка дітей на шляху реінтеграції» — щоб зрозуміти, з чим саме стикаються родини, коли повертаються з окупації. Ми опитали 45 родин і провели 13 глибинних інтерв'ю з батьками та опікунами дітей, які мають досвід окупації або депортації. І підтвердили, що повернення — це часто лише початок шляху.
Фонд «Голоси дітей» провів аналітичне дослідження «Повернути дитинство: психологічна підтримка дітей на шляху реінтеграції» — щоб зрозуміти, з чим саме стикаються родини, коли повертаються з окупації. Ми опитали 45 родин і провели 13 глибинних інтерв'ю з батьками та опікунами дітей, які мають досвід окупації або депортації. І підтвердили, що повернення — це часто лише початок шляху.
Сім типів бар'єрів, з якими стикаються родини після повернення
Повернення з окупації чи депортації в новинах часто виглядає як щасливий фінал. Насправді родини опиняються в новому адаптаційному процесі, де на них одночасно чекає кілька рівнів труднощів — інституційних, соціальних, психологічних, економічних.
Серед семи типів барʼєрів, які ми зафіксували, найпомітніші:
Сукупність цих чинників посилює вразливість родин, зокрема до зовнішнього інформаційного впливу.
Серед семи типів барʼєрів, які ми зафіксували, найпомітніші:
- Інституційні: родини змушені повторно проходити однакові процедури в різних відомствах, які діють фрагментарно й без єдиного протоколу роботи з тими, хто повернувся.
- Бюрократичні перешкоди додають хронічної втоми — короткострокові програми на один-три місяці не дозволяють вибудувати стабільну підтримку.
- Брак кваліфікованих фахівців: психологів із досвідом роботи з травмою війни в Україні недостатньо, а ті, хто вже працює, несуть надмірне навантаження, що призводить до професійного вигорання.
- Економічні барʼєри обмежують доступ до підтримки на базовому рівні: родинам бракує коштів на консультації, дорогу до школи, іноді навіть на найпотрібніші речі.
- Соціально-психологічні барʼєри: ПТСР, порушення привʼязаності, страх звернутися по допомогу через стигму, втрата соціальних звʼязків. Батьки, які самі пережили травму, не завжди можуть емоційно підтримати дітей.
- Освітні барʼєри: пропущені роки навчання, відсутність травмоорієнтованих методик і випадки булінгу в шкільному середовищі створюють умови для вторинної травматизації дитини.
- Культурні барʼєри: психологічні методики, не адаптовані до українського контексту, низький рівень психоедукації серед педагогів і лікарів.
Сукупність цих чинників посилює вразливість родин, зокрема до зовнішнього інформаційного впливу.
Діти з окупованих територій: як тривалість окупації впливає на їхній психічний стан
Результати опитування та інтерв'ю показали чіткий зв'язок між тривалістю окупації та психоемоційним станом дітей.
Чим довше дитина перебуває в окупації, тим глибше проявляються симптоми ПТСР і хронічного стресу. І тим важливіше — не залишити її наодинці із цим досвідом після повернення.
-
Чим довше дитина в окупації, тим гостріші симптоми. У дітей, які провели в окупації понад три роки, тривожність, агресивність, замкненість і втрата інтересу до звичних занять проявляються найгостріше — у 7–9 дітей із 13. У групі «1–2 роки» симптоми фіксуються в 4–7 дітей із 8 — показники близькі до групи найдовшої окупації. Натомість група «2–3 роки» виглядає адаптованішою (2–4 прояви із 8). Фахівці повʼязують це з роллю сімейного ресурсу, віком дітей або умовами побуту під час перебування в окупації.
-
Тривалість окупації впливає і на соціальні навички дітей. Понад половина дітей із 3+ роками окупації мають труднощі в спілкуванні та знайомствах. У коротших групах — удвічі менше. Замкненість і тривожність ускладнюють побудову нових соціальних контактів.
-
Сімʼя залишається головним якорем. Незалежно від тривалості окупації, батьки — ключове джерело довіри й підтримки для дитини. 11 із 13 дітей, які провели в окупації понад три роки, насамперед довіряють саме батькам. Чим довша окупація, тим сильнішою стає потреба в постійному підтвердженні безпеки з боку близьких.
-
Ідентичність зберігається — але говорити про Україну дітям емоційно складно. Випадки плутанини з іменем чи національністю поодинокі. Водночас у багатьох дітей розмова про Україну викликає емоційний дискомфорт: «незручно говорити», уникання. Діти з найдовшим досвідом окупації частіше готові ділитися пережитим — імовірно, для них це середовище стало буденним, а тому суб'єктивно менш травматичним.
-
Пропаганда не закріпилася масово — але її прихований вплив проявляється в страхах, уникненні теми війни, викривленому розумінні контексту.
Чим довше дитина перебуває в окупації, тим глибше проявляються симптоми ПТСР і хронічного стресу. І тим важливіше — не залишити її наодинці із цим досвідом після повернення.
Як підтримати дітей, які повернулися з окупації: рекомендації для шкіл
Для дітей, які повертаються, школа часто стає першим середовищем, де вони знову вчаться довіряти дорослим. Тому рекомендації для педагогів — один із ключових розділів дослідження.
Ми радимо застосовувати травмоорієнтований підхід у школах системно, щоб допомогти дитині відновити відчуття безпеки та поступово вчитися довіряти дорослим. На практиці це означає:
Окрема рекомендація — запровадити в школах посаду ментора. Ментор — це дорослий із педагогічною або психологічною освітою, підготовлений до роботи з дітьми, які пережили травматичний досвід. Його роль — індивідуально супроводжувати дитину після повернення:
Ментор доповнює роботу психолога чи вчителя: помічає перші ознаки тривожності чи дезадаптації й вчасно скеровує дитину до профільних фахівців. Фонд «Голоси дітей» уже пілотує менторську модель у восьми закладах освіти Києва, Київської та Кіровоградської областей, щоб перевірити її ефективність у реальних шкільних умовах і напрацювати матеріали для подальшого масштабування.
Ще один важливий напрям — підтримка педагогів. Учителі, які щодня працюють із дітьми з травматичним досвідом, перебувають у зоні ризику вторинної травматизації та професійного вигорання. Регулярні супервізії для обговорення складних випадків, тренінги із саморегуляції й профілактики вигорання, арттерапевтичні та релаксаційні практики для вчителів допомагають зберегти їхню професійну стійкість — а отже, і стабільність підтримки для дітей.
Ми радимо застосовувати травмоорієнтований підхід у школах системно, щоб допомогти дитині відновити відчуття безпеки та поступово вчитися довіряти дорослим. На практиці це означає:
-
передбачуваний розклад;
-
сталі правила поведінки в класі;
-
ритуали на початку й наприкінці уроку;
-
«теплі точки» — куточки, де дитина може відпочити в стресовий момент;
-
короткі щоденні вправи на емоційну регуляцію: дихання, розтяжка, 5-хвилинна руханка.
Окрема рекомендація — запровадити в школах посаду ментора. Ментор — це дорослий із педагогічною або психологічною освітою, підготовлений до роботи з дітьми, які пережили травматичний досвід. Його роль — індивідуально супроводжувати дитину після повернення:
-
допомагати в адаптації до класу;
-
підтримувати відновлення навчальної мотивації та соціальних навичок;
-
налагоджувати комунікацію між родиною, педагогами й адміністрацією школи.
Ментор доповнює роботу психолога чи вчителя: помічає перші ознаки тривожності чи дезадаптації й вчасно скеровує дитину до профільних фахівців. Фонд «Голоси дітей» уже пілотує менторську модель у восьми закладах освіти Києва, Київської та Кіровоградської областей, щоб перевірити її ефективність у реальних шкільних умовах і напрацювати матеріали для подальшого масштабування.
Ще один важливий напрям — підтримка педагогів. Учителі, які щодня працюють із дітьми з травматичним досвідом, перебувають у зоні ризику вторинної травматизації та професійного вигорання. Регулярні супервізії для обговорення складних випадків, тренінги із саморегуляції й профілактики вигорання, арттерапевтичні та релаксаційні практики для вчителів допомагають зберегти їхню професійну стійкість — а отже, і стабільність підтримки для дітей.
Повний перелік рекомендацій для педагогів, батьків, органів державної влади та місцевого самоврядування читайте у звіті за посиланням.
Повернути дитинство: психологічна підтримка дітей на шляху реінтеграції
Реінтеграція дитини не завершується поверненням додому — найскладніше починається вже потім, у школі, у стосунках із рідними, серед однолітків. У дослідженні «Повернути дитинство: психологічна підтримка дітей на шляху реінтеграції» команда «Голосів дітей» розбирає, що допомагає дитині після травмівного досвіду війни знову відчути безпеку, довіряти дорослим і бути частиною життя громади.
Крім аналітичних досліджень, «Голоси дітей» надають психологічну підтримку дітям і родинам, які постраждали внаслідок російського вторгнення: індивідуальні консультації, групові сесії, арттерапевтичні активності, мобільні бригади в деокупованих громадах. А також будує Центр дитинства, де родини отримають комплексний супровід.
Матеріал підготовлено в межах проєкту «Посилення комплексної підтримки реінтеграції для дітей, що повертаються», що реалізується в структурі реінтеграційного компонента ініціативи Президента України «Bring Kids Back UA», у партнерстві з Координаційним центром з розвитку сімейного виховання та догляду дітей. Втілення проєкту забезпечує консорціум у складі: ГС «Українська мережа за права дитини», МБО «БФ “СОС Дитячі Містечка Україна”», МБФ «Українська фундація громадського здоров'я», ГО «Ліга соціальних працівників України», БО «БФ “СПАСЕМО УКРАЇНУ”», БО «БФ “Голоси дітей”», за підтримки ЮНІСЕФ та фінансування Канади, Норвегії та США.
Поділитись:
