Автор(ка):
Юлія Діденко
Статистика кількості випадків домашнього насильства в Україні залишається високою. Попри зусилля десятків організацій, ця тема досі табуйована, а постраждалі часто бояться звертатися по допомогу чи відкрито говорити про свій досвід.
22 жовтня Богдан Логвиненко, засновник проєкту Ukraїner, відзначив 37-й день народження. Кілька тижнів тому він мобілізувався до лав Збройних Сил України як доброволець. Ще до цього Богдан наважився на непростий крок — публічно розповісти про своє дитинство з досвідом домашнього насильства.
У другому епізоді третього сезону «Голосного подкасту» разом із ведучими Азадом Сафаровим та Оленою Розвадовською, співзасновниками фонду «Голоси дітей», Богдан Логвиненко відверто говорить про батька-абʼюзера й про те, як психотерапія допомогла йому осмислити минуле.
22 жовтня Богдан Логвиненко, засновник проєкту Ukraїner, відзначив 37-й день народження. Кілька тижнів тому він мобілізувався до лав Збройних Сил України як доброволець. Ще до цього Богдан наважився на непростий крок — публічно розповісти про своє дитинство з досвідом домашнього насильства.
У другому епізоді третього сезону «Голосного подкасту» разом із ведучими Азадом Сафаровим та Оленою Розвадовською, співзасновниками фонду «Голоси дітей», Богдан Логвиненко відверто говорить про батька-абʼюзера й про те, як психотерапія допомогла йому осмислити минуле.
Одна кімната на трьох і постійний страх
Богдан народився в Києві. Його сім’я жила в комуналці на вулиці Шота Руставелі, у будинку впритул до кінотеатру «Кінопанорама». Вони мали одну кімнату на трьох, тоді як сусідня родина займала дві. Хлопчик спав на розкладному кріслі, яке блокувало вихід. Тому кожного разу батькам доводилося підіймати дитину й складати крісло, щоб потрапити до спільного простору. Без змоги бодай на мить усамітнитися чи сховатися — у такому середовищі розпочалося пекло домашнього насильства, яке Богдан пам’ятає ще з трирічного віку.
Батько Богдана був журналістом, редактором, працював у видавництві «Мистецтво». Він подорожував Україною, навіть видавав про країну книжки й багато фотографував. Був знайомий із Василем Стусом, належав до інтелігентного роду, писав вірші й мав кілька виданих збірок. Здавалося б, що може піти не так із такою людиною? Але вдома цей творчий, освічений чоловік перетворювався на тирана. Зловживав алкоголем і застосовував насильство до матері Богдана. Хлопчик бачив усе — адже це була одна кімната, де неможливо сховатися від крику та бійок.
Батько Богдана був журналістом, редактором, працював у видавництві «Мистецтво». Він подорожував Україною, навіть видавав про країну книжки й багато фотографував. Був знайомий із Василем Стусом, належав до інтелігентного роду, писав вірші й мав кілька виданих збірок. Здавалося б, що може піти не так із такою людиною? Але вдома цей творчий, освічений чоловік перетворювався на тирана. Зловживав алкоголем і застосовував насильство до матері Богдана. Хлопчик бачив усе — адже це була одна кімната, де неможливо сховатися від крику та бійок.
Я був свідком. У якийсь момент я почав захищати маму, якось намагався. Мені іноді навіть вдавалося. Коли ти стаєш малою дитиною між дорослими, то вони можуть зупинитися,
Мама не ділилася цим із власними батьками, боялася осуду й не вірила в підтримку. Коли вони з Богданом тікали з дому, то йшли до маминої сестри, а не до бабусі з дідусем, хоча в них була доволі велика квартира. Батьки його мами й самі були авторитарними людьми, між ними теж спалахувало психологічно-емоційне насильство, тому їхні діти не могли бути з ними щирими.
Ведуча Олена Розвадовська звертає увагу: діти зчитують атмосферу тілом з першого дня життя — навіть коли не розуміють слів. Тому «я ж не б'ю» не скасовує шкоди. Крик, напруга, страх — це теж насильство. Психологічне насильство, яке так само руйнує відчуття безпеки.
Ведуча Олена Розвадовська звертає увагу: діти зчитують атмосферу тілом з першого дня життя — навіть коли не розуміють слів. Тому «я ж не б'ю» не скасовує шкоди. Крик, напруга, страх — це теж насильство. Психологічне насильство, яке так само руйнує відчуття безпеки.
«Я не міг довіряти. Думав про старших як про загрозу»
Що переживає дитина, яка зростає в атмосфері постійного насильства? Вона постійно спостерігає за настроєм, інтонацією, рухами, намагаючись передбачити, коли знову станеться щось жахливе. Тобто, перебуває у виснажливому стані очікування чогось поганого. Богдан описує це одним словом — страх. У нього розвинулася ненависть до алкоголю з юнацького віку — він взагалі не вживав його, бо запах і вигляд нагадували про батька.
Ти не можеш довіряти. Думаєш про старших як про певну загрозу. Маєш постійний страх, що така ситуація повториться. Постійно про це думаєш,
Цей страх перейшов із ним в підлітковий вік, але змінив форму. У школі Шевченківського району Богдан бився майже щодня, тому що вважав це нормою життя. Він не ініціював бійок, скоріше захищався, але фізично був більшим за деяких однолітків, тож часто перемагав. Парадокс полягав у тому, що навіть б'ючи когось у відповідь, він плакав, бо насильство здавалося неприпустимим, але необхідним.
Для мене це все одно було насильство, але треба. Бо хтось на тебе напав, і ти б'єшся. Я постійно думав, як стати сильнішим для того, щоб більше людей побити,
Внутрішній конфлікт — розуміння неправильності насильства й водночас прийняття його як єдиного способу виживання — типовий для дітей, які ростуть у травмівному середовищі. Коли в наступні роки Богдан годину їздив на метро щодня, щоб ходити в «нормальну школу» на Лівому березі, виявилося несподіване: там діти не билися взагалі. Спершу він навіть не розумів, що відбувається.
Олена Розвадовська каже, що не любить говорити про домашнє насильство з дітьми — оскільки це може бути період активного проживання травми, коли дитина ще не усвідомлює, що з нею відбувається. Коли ми вже дорослі, то можемо свідомо рефлексувати про те, що було неправильно. Саме тому вони з іншим ведучим, Азадом Сафаровим, запросили Богдана — щоб дорослі ділилися досвідом з дорослими.
Олена Розвадовська каже, що не любить говорити про домашнє насильство з дітьми — оскільки це може бути період активного проживання травми, коли дитина ще не усвідомлює, що з нею відбувається. Коли ми вже дорослі, то можемо свідомо рефлексувати про те, що було неправильно. Саме тому вони з іншим ведучим, Азадом Сафаровим, запросили Богдана — щоб дорослі ділилися досвідом з дорослими.
Якщо ми говоримо про насильство в теорії, то може здатися, що всі ми проти насильства. Закони у нас прекрасні є. Чудові закони, які говорять, що бити дитину не можна. Насильство взагалі недопустимо. Але практика — це зовсім інше,
Батько не визнавав дітей: три родини й сімейна історія
Богданова родина стала другою для його батька — і не останньою. Як згадує Логвиненко, тато мав ще дітей від інших жінок, але не визнавав їх, звинувачував матерів у зраді, вигадував фантастичні історії, щоб виправдати себе, та вживав багато алкоголю. На похованні батька Богдан уперше у свідомому віці побачив старшого брата — Тараса, — з яким колись бачився зовсім малою дитиною, та іншого брата — Максима. Фактично, вони познайомилися вже дорослими людьми.
За півтора року до цього на вулиці до Богдана раптом підійшла дівчина й сказала: «Я твоя сестра, привіт». А потім в Instagram написала інша: «Здається, я твоя сестра». Це вже була третя сім'я батька. Богдан зробив ДНК-тест, який підтвердив спорідненість.
За півтора року до цього на вулиці до Богдана раптом підійшла дівчина й сказала: «Я твоя сестра, привіт». А потім в Instagram написала інша: «Здається, я твоя сестра». Це вже була третя сім'я батька. Богдан зробив ДНК-тест, який підтвердив спорідненість.
Батько мав доволі специфічний спосіб комунікації з усіма, і, власне, ми лише зараз почали спілкуватися,
Що зламало батька? Празька весна та вірш «Мамо, я окупант»
Коли Богдан зайнявся генеалогією й почав досліджувати весь свій рід, виявилося, що батьківський рід був навіть цікавішим за мамин, хоча з мамою завжди було значно більше контакту. Його батько став певним винятком у своєму роді, бо походив із доволі інтелігентної родини.
Розкопуючи глибше, Богдан зрозумів ключовий момент трансформації батька: він брав участь у подіях «Празької весни» 1968 року. Радянська армія призвала його ще доволі молодою людиною й послала «усмірять» чеський народ. Після цього досвіду він навіть написав вірш, який буквально називається «Мамо, я окупант», і його поетичні тексти різко змінилися.
Розкопуючи глибше, Богдан зрозумів ключовий момент трансформації батька: він брав участь у подіях «Празької весни» 1968 року. Радянська армія призвала його ще доволі молодою людиною й послала «усмірять» чеський народ. Після цього досвіду він навіть написав вірш, який буквально називається «Мамо, я окупант», і його поетичні тексти різко змінилися.
Мені здається, що після цього відбулися всі ті зміни, і батько став зовсім іншим. Хоча він залишався творчою людиною, яка все ще працювала у видавництвах, але в той самий час удома і зі своїми найближчими людьми він перетворився на тирана,
В Україні ми маємо постійну ретравматизацію через східного сусіда. Повертаючись до генеалогії, Богдан спостерігає, як жінки виховують дітей у кожному поколінні, а чоловіки в сім'ях — це скоріше виняток, ніж правило. Якщо вони є, то найімовірніше травмовані війною. Якщо не Другою світовою, то Празькою весною, якщо не Празькою весною — то подіями в Придністров'ї. Тепер це нове покоління й нові діти, але знову травмовані батьки.
«Мій батько був хворою людиною. Він просто вигадував якісь речі»
Уже дорослим Богдан наважився на розмову з батьком. Хотів поговорити про те, що пережив у дитинстві, про насильство. Але той не попросив вибачення, не прийняв відповідальності, не визнав того, що робив. Натомість, за словами Богдана, батько вигадував якісь речі, які абсолютно не відповідали дійсності, але так було завжди — він виправдовувався фантастичними історіями.
Мені було скоріше не так важко наважитись, як... я усвідомлював, що це буде неприємна розмова. Мені було, може, навіть бридко йти на цю розмову. Я підтвердив теорію того, що він хворий і до нього треба ставитись як до хворої людини. Очевидно, що я не повів його до психіатра — насильно цього не зробиш. Але для себе я висновки зробив. Він це дуже вдало маскував. Довгий час різні його партнерки цього фактично не бачили, а коли вже про це дізнавалися або починали розуміти, який він насправді, це вже було запізно,
Психотерапія: як відпустити травму
Богдан пішов до психотерапевта вісім-дев'ять років тому. Це рішення він не пов’язує безпосередньо з домашнім насильством — у нього були різні запити, зокрема вузьке коло спілкування. Він майже ніколи не говорить про особисте ні з ким. У нього є одна-дві людини, з якими він може поділитися, тому простору для рефлексії не вистачало.
Коли ти йдеш до людини з дипломом, яка може просто послухати й підтримати таку розмову — мені здається, що це необхідно великій кількості людей. Ми можемо цю потребу не усвідомлювати і йдемо до психотерапевта, тільки коли вже в депресії чи хтось нас до цього змушує,
Саме психотерапія допомогла йому з усвідомленням й прийняттям. Адже здатність говорити про травму без ретравматизації, без щоразового занурення в біль — один із найважливіших результатів якісної психологічної роботи.
Шлях до переосмислення і до можливості поділитися власною історією — це частково шлях психотерапії. Це не обов'язково має бути психотерапевтична практика, але може бути процес обговорення, якогось переосмислення. Зараз для мене ця історія вже як колись прочитана книжка, про яку можна просто відсторонено говорити. Я не переживаю особливих емоцій, згадуючи таке дитинство, хоч це відбувалося зі мною. Сила терапії в тому, щоб відпустити його і вийти з цього досвіду,
«Наше покоління має шанс зупинити агресію»
Азад Сафаров ділиться власним досвідом: він виріс в Азербайджані, де культура насильства була нормою. Учителі били дітей у школах, чоловіки — жінок удома. Існували фрази на кшталт: «Якщо жінка не боїться кулака чоловіка, що це за чоловік чи що це за сім'я?». Азад розповідає, як агресія циркулює в системі: батько б'є маму — мама зривається на дитині — дитина йде до школи й переносить цю модель у взаємодії з однолітками. Батько Азада його не чіпав — натомість била мама.
Він ділиться історією зі знімання документального фільму «Будинок зі скалок», коли спілкувався з дівчинкою Женею, якій було 12–13 років. У неї четверо сестер, і Женя казала йому спокійно, без сліз: «Я хочу вам розповісти про свого батька. Коли він напивається, він починає бити нас, я йду наперед, щоб він не бив молодших. Він коли мене поб'є, то заспокоїться, і вже в молодших не чіпає». Азад сидів приголомшений, не знаючи, як допомогти їй.
Олена Розвадовська додає, що через фразу «б'є — значить любить» вона була переконана: її ніхто не б'є, значить ніхто не любить. Вона зізнається, що рівень толерантності до насильства в Україні досі високий, деякі форми ми навіть не зчитуємо як насильство.
Пережиту травму можна трансформувати у посттравматичне зростання — коли доросла людина вчиться осмислювати й відпускати досвід. Але це ніяк не виправдовує насильства. Нормалізація болю не робить його виховним інструментом — вона закладає в дитині недовіру й постійне очікування небезпеки.
Він ділиться історією зі знімання документального фільму «Будинок зі скалок», коли спілкувався з дівчинкою Женею, якій було 12–13 років. У неї четверо сестер, і Женя казала йому спокійно, без сліз: «Я хочу вам розповісти про свого батька. Коли він напивається, він починає бити нас, я йду наперед, щоб він не бив молодших. Він коли мене поб'є, то заспокоїться, і вже в молодших не чіпає». Азад сидів приголомшений, не знаючи, як допомогти їй.
Олена Розвадовська додає, що через фразу «б'є — значить любить» вона була переконана: її ніхто не б'є, значить ніхто не любить. Вона зізнається, що рівень толерантності до насильства в Україні досі високий, деякі форми ми навіть не зчитуємо як насильство.
Пережиту травму можна трансформувати у посттравматичне зростання — коли доросла людина вчиться осмислювати й відпускати досвід. Але це ніяк не виправдовує насильства. Нормалізація болю не робить його виховним інструментом — вона закладає в дитині недовіру й постійне очікування небезпеки.
Я чую від абсолютно здорової дорослої людини: якби мене так не били в дитинстві, що б із мене виросло. Я кажу: а що б із тебе виросло, якби тебе дійсно не били? Ти не знаєш. Людина не усвідомлює. Це настільки глибока вкоріненість до насильства,
Але Богдан вірить: попри історичну ретравматизацію, попри війни, попри те, що покоління за поколінням чоловіки повертаються додому зламаними, є шанс розірвати це порочне коло.
Я думаю, що переконати наших батьків і писати заяви, і йти до психолога, психотерапевта майже неможливо. Тому що, крім того, що ми виросли в країні цих кіл пекла і насильства, ми ще й виросли в країні каральної психіатрії й каральної поліції. Фактично довіра до будь-якої системи повністю підірвана. Людині, яка виросла в системі, де говорили «відвезу тебе на Кирилівську» [там розташована київська психіатрична лікарня], просто неможливо повернути цю довіру. А ось наше покоління має шанс зупинити на собі цю агресію, зупинити ці кола. Єдиний виклик у тому, що ця агресія накопичилася в нас. І її якось треба сублімувати в щось,
Порочне коло, на думку Розвадовської, полягає і в тому, що жінка відчуває сором, коли її побили й вона звернулася до поліції. Сором — бо їй нав’язують, що сама винна. Сором — бо бабуся, сусідки, хтось іще скаже, як вона мала жити. Або ж школа — мовляв, не варто виносити сміття з хати, вирішимо все всередині колективу. Це порочне коло сорому тримає постраждалих у тиші й позбавляє дитину відчуття, що її почують і захистять.
Це наша відповідальність — говорити про це й розривати ці зв'язки. Тому що зробити щось із нашими батьками дуже важко, але з собою точно можна,
Культура насильства й культура діалогу
І Олена, і Азад говорять про культуру нетерпимості до насильства як про щоденну практику — від тону спілкування держслужбовців до шкільних правил і родинних домовленостей. Те, що в Україні часто не зчитують як насильство (вказівний тон, приниження, публічне «виховання»), у країнах із вищою чутливістю сприймається як неприйнятне.
Олена згадує епізод зі знімання «Будинку зі скалок» у Лисичанську. Данський режисер Сімон Леренг Вільмонт спостерігав, як соціальна працівниця розмовляла телефоном вказівним, директивним тоном — давала чіткі інструкції мамі, яка втретє лікується від алкоголізму. Для українців це було зрозуміло: треба говорити жорстко, бо в такій родині безпека дитини під загрозою. Але Сімон зблід: «Боже, чому вона так свариться? Вона зла на нас?».
У його уяві працівниця держслужби, яка піклується про родини, не може так розмовляти. Для нього це була форма насильства. Для українців — норма.
Богдан пояснює важливість зміни культури на прикладі Британського парламенту. Він дивився засідання й спостерігав дискусію. Представники парламенту обговорювали законопроєкт. Не билися, не кричали одне на одного, не намагалися заблокувати, принизити, образити одне одного. А просто, по суті, обговорювали текст.
Олена згадує епізод зі знімання «Будинку зі скалок» у Лисичанську. Данський режисер Сімон Леренг Вільмонт спостерігав, як соціальна працівниця розмовляла телефоном вказівним, директивним тоном — давала чіткі інструкції мамі, яка втретє лікується від алкоголізму. Для українців це було зрозуміло: треба говорити жорстко, бо в такій родині безпека дитини під загрозою. Але Сімон зблід: «Боже, чому вона так свариться? Вона зла на нас?».
У його уяві працівниця держслужби, яка піклується про родини, не може так розмовляти. Для нього це була форма насильства. Для українців — норма.
Богдан пояснює важливість зміни культури на прикладі Британського парламенту. Він дивився засідання й спостерігав дискусію. Представники парламенту обговорювали законопроєкт. Не билися, не кричали одне на одного, не намагалися заблокувати, принизити, образити одне одного. А просто, по суті, обговорювали текст.
Я зрозумів, що нашій культурі ще трошки до цього треба наближатися. Хоча вже наш парламентаризм пройшов великі зміни. У 90-х це були страшні засідання парламенту. А проте, нам є куди розвиватися ще в плані культури. Мені здається, навіть такі подкасти, як цей, для багатьох людей можуть бути прикладом нормальної комунікації про власні проблеми. Ти їх не приховуєш, не носиш їх у собі, а просто осмислюєш, рефлексуєш, ділишся і допомагаєш іншим людям вийти зі схожої ситуації,
Олена додає: соціальні служби мають бути підсилені інструментами, фінансуванням та авторитетом у суспільстві. Без цього постраждалі часто залишаються невидимими для системи. Та навіть за нинішніх умов звернення — перший крок до безпеки.
«Прийде час, і ти зможеш вибирати людей довкола себе»
Богдан ділиться своїми «червоними прапорцями» у спілкуванні з людьми зараз. Коли не поважаються кордони іншої людини, коли хтось намагається контролювати, маніпулювати, принижувати — він одразу дистанціюється.
Я постійно боровся зі значно сильнішими за мене і з несправедливістю. Мої червоні прапорці — це тоталітарне мислення й підхід «тиранський», зокрема до спілкування. Він дуже легко зчитується, насправді. Я вже давно з ними не борюся і рідко потрапляю в залежності від них,
Наприкінці розмови Азад ставить Богданові запитання: «Що б ти сказав собі в дитячому віці? Або іншій дитині, яка майже щовечір переживає насильство вдома?». Богдан замислюється й відповідає: «Я, напевно, сказав би, що прийде час, і ти зможеш вибирати людей довкола себе». І ця коротка фраза містить надію, яка може стати рятівною для дитини в насильницькій родині: усе це не назавжди. І є майбутнє, де ти матимеш контроль над своїм життям, де зможеш оточити себе безпечними людьми, де матимеш вибір.
Дивіться повну розмову з Богданом Логвиненком на нашому каналі YouTube. Якщо ви поділяєте місію «Голосів дітей» — підтримайте щоденну роботу фонду благодійним внеском.
Дивіться повну розмову з Богданом Логвиненком на нашому каналі YouTube. Якщо ви поділяєте місію «Голосів дітей» — підтримайте щоденну роботу фонду благодійним внеском.
Якщо ви або ваша дитина переживаєте домашнє насильство — пам’ятайте: ви не самотні. Закликаємо звертатися на гарячі лінії — і не соромитися говорити про пережите. Адже сором належить лише тим, хто чинить насильство.
За потреби зверніться на:
За потреби зверніться на:
- Гарячу ліню для постраждалих від насильства: 15-47;
- Національну гарячу лінію з попередження домашнього насильства: 116 123 (цілодобово, безкоштовно);
- чат-бот у Telegram: @nasylstvu_stop_bot;
- безоплатну лінію психологічної допомоги для дітей і батьків, які переживають важкі почуття через наслідки війни, від фонду «Голоси дітей»: 0 800 210 106.
Поділитись:
