19 лютого в залі Черчилля британського парламенту в межах заходу «Відлуння трагедії: розповіді про війну росії в Україні» виступила Вероніка Шелдагаєва, голова Дитячої креативної ради благодійного фонду «Голоси дітей». Дівчина розповіла членам парламенту, урядовцям, дипломатам і правозахисникам Великої Британії про жахіття життя в російській окупації. Публікуємо її промову.
Мене звати Вероніка, мені 16 років. Я з України, з міста Херсон, яке росіяни окупували в березні 2022 року. Я прожила сім місяців в окупації.
На початку окупації люди виходили на мітинги проти захоплення, проти росії. Туди ходили мої вчителі й друзі, але потім на цих мітингах по людях почали стріляти.
У перші дні люди в паніці розгрібали з магазинів усі продукти, а згодом їжу майже не завозили. Деякі фермери із сіл намагались привозити продукти, але росіяни на блокпостах зупиняли їх і відбирали половину. Черги по хліб були довжелезні. Мої батьки довго стояли в цих чергах. Ми не могли ніде знайти зубну пасту, а дріжджі люди віддавали за ціну золота. Пам’ятаю, як мої батьки ділили продукти вдома, щоб усім вистачило якомога довше. Це було схоже на радянський союз.
На блокпостах чи просто на вулицях російські військові перевіряли телефони. Якщо знаходили щось проукраїнське, то відправляли у свої імпровізовані в’язниці. Ми це називали «забрали на підвал».
Під час окупації я вела свій волонтерський освітній онлайн-проєкт. Одного разу мені написала в телеграм незнайома жінка, що по мені помітно, що я маю проукраїнську позицію, і що я мала б дотримуватись певних правил безпеки. Мені було дуже страшно. Бо якщо якась незнайома людина знайшла мій контакт, то це може зробити будь-хто з росіян. У такому параноїдальному стані люди там живуть постійно.
Українські мережі звʼязку заблокували ще в перші місяці. Деякий час люди повністю жили без зв’язку, а для сучасної людини це дуже складно. Ми не могли навіть дізнатись про небезпеку, бо в місті не було сирен. Суцільна невідомість.
Росіяни проводили псевдореферендум, ходили по будинках з автоматами і бюлетенями. Очевидно, що, ті, хто не хотів брати в цьому участь, були у великій небезпеці. Так, зі зброєю в руках росіяни приходили до квартири мого дідуся.
Російські військові приходили в мій навчальний заклад і погрозами примушували керівництво перейти на бік окупантів. Батькам казали, що якщо діти не підуть в окупаційні школи за російськими програмами, то їх залишать без батьківських прав, а дітей відправлять у дитячі будинки. Я не ходила в їхню школу. Тому дуже боялась, щоб мене не забрали. Коли хтось стукав у двері, я ховалася.
Згодом ми з родиною ухвалили рішення виїжджати. Безпечного варіанту виїзду з окупації ніколи не було. Нам було страшно їхати, але залишатися там теж було ризиковано. Окупаційна влада організувала металеві плоти, які тягнули човни на моторах через річку Дніпро. Це була дуже хитка конструкція. Після того як ми з родиною нею скористались, за пів години туди влучила ракета.
Тепер я живу по інший бік лінії фронту і більше нічого з цього в моєму житті немає. Лишилися тільки спогади, які роблять мене сильнішою. Попри всі пережиті в окупації жахи, я маю надію. Я вірю у світ, який допомагає Україні, вірю в Україну і вірю в українських підлітків. Ми боремся, ми віримо, ми сильні.
19–21 лютого делегації благодійного фонду «Голоси дітей», Громадянської мережі ОПОРА та Міжнародного центру української перемоги за підтримки Посольства України у Сполученому Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії проводять низку заходів у парламенті Великої Британії з нагоди другої річниці вторгнення росії в Україну.
Основна мета цих заходів, які сукупно називаються «Відлуння трагедії: розповіді про війну росії в Україні», — висвітлити руйнівний вплив війни, зосередившись на досвіді цивільного населення та геноцидному характері війни.
У межах подій відбудеться показ короткометражного документального фільму «Що ми втратили», який зняли підлітки фонду «Голоси дітей» під час арттерапевтичного курсу, а також панельна дискусія. Українські експерти й свідки воєнних злочинів обговорять досвід дітей, утиски росією української культури та ідентичності на окупованих територіях України, а також те, що можна зробити, щоб притягнути росію до відповідальності за ці злочини.
Поділитись: