Понад 21 мільйона українців дізнались про важливість слухати й чути своїх дітей. Саме стількох охопила наша соцкампанія «Чуєш, про що це?», не враховуючи телемарафону «Єдині новини».
Пропонуємо дізнатись історії героїв проєкту, які наважилися розповісти про свої страхи й переживання на всю країну.
«Я більше не боюся темряви»: історія 9-річної Софії з Харківщини
З початком повномасштабного вторгнення дев’ятирічна Софія була змушена залишити рідний Пісочин на Харківщині. Зрештою вона з мамою зупинилась в Івано-Франківську, а тато став на захист країни.
Через жахи війни в дівчинки з’явився страх темряви, з яким допомогли впоратися психологи івано-франківського центру «Голосів дітей».
Я малювала — і я більше не боюся темряви. Якось це мені допомогло, я не знаю як. Я просто малювала те, що мені захотілося, — і все,
— розповіла Софія.
— розповіла Софія.
Дівчинка змогла поділитися своїми переживаннями з мамою лише через два місяці після початку занять із психологом. Чому не розповідала про це раніше — пояснити не змогла.
Усміхається, попри сум: історія семирічного Марка з Луганщини
Через війну семирічному Марку довелось переїхати з Лисичанська на Луганщині до Львова. У рідному місті залишились його дідусь і бабуся, за якими хлопчик дуже сумує.
Марк відвідує львівський центр «Голосів дітей» від моменту відкриття. Там йому допомагають зрозуміти свої емоції та впоратися з ними. Зокрема, бажання хлопчика повернутися додому в Лисичанськ означає, що він прагне зберегти зв’язок із рідними.
Загалом Марка описують як дуже енергійного, товариського та милого хлопчика, дарма що він сумує.
«Хочеться сховатись, коли летять ракети»: історія 13-річної Насті з Донеччини
Настя родом із Краматорська Донецької області, де війна застала її ще 2014 року. Натепер 13-річна дівчина живе у відносно безпечному Львові, але тривожиться під час масованих обстрілів і завжди намагається бути напоготові.
Хочеться сховатись, коли летять ракети, бо іноді прилітає і по Львову,
— поділилась Настя.
— поділилась Настя.
Евакуація до Львова далась нелегко. Через влучання по залізниці довелось понад 10 годин чекати на потяг. З огляду на велику кількість людей сісти можна було хіба що на власні рюкзаки. Зрештою поїзд таки прибув — дорога зайняла понад добу.
У Львові сім’ю Насті прихистили родичі, але потім довелося самостійно шукати житло. Життя поступово налагоджується: дівчинка пішла в місцеву школу й знайшла нових друзів. Цьому посприяли фахівці львівського центру «Голосів дітей».
До слова, Настя намалювала одну з ілюстрацій до книжки «Війна голосами дітей». На малюнку зображено озеро з човном, що нагадує дівчинці про дім. До вторгнення вона з рідними чи друзями часто купалась в одній з таких водойм біля Краматорська.
«Почувався, наче в якомусь лабіринті»: історія семирічного Сашка з Миколаєва
Коли російська армія почала повномасштабне вторгнення й підірвала водогін, Сашко разом із сім’єю виїхав із рідного Миколаєва за кордон, у Німеччину. Хлопчик не зміг там адаптуватися: постійно хворів і бився, хоча до цього завжди був тихим та спокійним.
Я почувався там як не свій. Наче в якомусь лабіринті,
— поділився Сашко.
— поділився Сашко.
Конфлікти виникали не лише з однолітками, а й з дорослими. Так, хлопчик пішов до першого класу місцевої школи, але не розумів мови й просто малював на уроках — це не сподобалось учительці.
Зрештою Сашко із сім’єю повернувся в Україну. Але проблеми нікуди не зникли — хлопчик далі затівав бійки й не хотів ні з ким дружити.
Тоді знайомі порадили місцевий центр «Голосів дітей», і там Сашку змогли допомогти.
Раніше мені було важко дружити і незвично сказати комусь «привіт». В осередку я граюсь, бігаю, товаришую з дітьми. Ще я там малюю — це мене дуже заспокоює,
— розповів хлопчик.
— розповів хлопчик.
Не могли говорити й спати: історія Злати та Назара з Кривого Рогу
Злата і її брат Назар живуть у Кривому Розі. Улітку 2023 року російська ракета влучила в їхній будинок. Діти вціліли, але зазнали серйозної психічної травми.
Дівчинка два дні не розмовляла, а згодом не могла спати вночі. Її брат повністю замкнувся в собі. Тоді їхня мама Ярослава вирішила звернутись по допомогу до фонду «Голоси дітей».
Коли був приліт у цей день, то команда «Голосів дітей» приїздила до мого будинку, і я з ними спілкувалася. За місяць я зрозуміла, що я дітей сама не зможу повернути до життя. І я звернулась до «Голосів дітей»,
— розповіла мама Злати й Назара.
— розповіла мама Злати й Назара.
Спочатку брат і сестра відвідували кемпи й арттерапію, пізніше — консультації із психологами. За словами Ярослави, діти стали «оживати».
Втратила домівку та мрії: історія 17-річної Вікторії з Херсонщини
Повномасштабне вторгнення застало 17-річну Вікторію в гуртожитку коледжу в Херсоні. Після кількох переїздів її сім’я зупинилась у Львові, але дівчина дуже сумує за домом.
Мене дуже тягне додому. Особливо в такі моменти, коли я розумію, що я вже не витримую, на мені дуже багато навантаження,
— поділилась Вікторія.
— поділилась Вікторія.
Село Станіслав, у якому народилась дівчина, майже щодня обстрілює російська окупаційна армія.
Натепер дівчина навчається в Одесі, але її життя не обмежується лише здобуттям освіти. Вона стала головою Молодіжної ради «Голосів дітей» і допомагає фонду в організації дозвілля й терапевтичних заходів.
Можливо, у такий спосіб Вікторія намагається зцілитися сама, адже вона тепер навіть не може мріяти.
Результати соцкампанії «Чуєш, про що це?»
Як зазначали вище, загальне охоплення кампанії сягнуло 21 мільйона українців, не враховуючи телемарафону «Єдині новини». Крім того, після запуску проєкту на 25% зросла кількість звернень у центри «Голосів дітей», а також утричі — на нашу лінію допомоги: 0800210106.
Кампанія вплинула й на самих героїв. Діти знали, що їхні зображення розмістять на білбордах, але все одно були вражені, коли побачили їх.
Я думав, що буде один маленький білборд десь за Україною, а виявилось, я зовсім поряд і мене багато!
— поділився Сашко.
— поділився Сашко.
Герої соцкампанії переконані, що вплинули на готовність дітей і дорослих звертатися по психологічну допомогу за потреби.
Вважаю, що моя реклама справді допомогла дітям і навіть дорослим
— зазначила Софія.
— зазначила Софія.
Вікторія на своєму прикладі показала, що психологи — це нормально і в разі потреби можна звернутися до них. Коли її подруга стикнулася з проблемами, після розмови з Вікторією наважилася відвідувати психолога. Дівчині стало ліпше. Можливо, не лише їй.
Поділитись: