Автор(ка):
Маркіян Климковецький
«Після того як Ангеліна дізналася, що поїде забирати з обличчя сліди травм, вона стала іншою. Тепер вона не боїться дивитися на себе в люстерко», — говорить Зоя, опікунка 9-річної дівчинки.
Раніше Ангеліна не хотіла дивитися на себе через порохові опіки на обличчі, які залишилися після поранення. На вулиці люди казали мамі, щоб витерла дитину, бо в неї «розмальоване» лице. Тепер дівчинка лікується.
«Варто підтримувати дитину в таких ситуаціях і пояснювати, що через війну зовнішність багатьох людей може змінитись. Але водночас найголовніше те, що ми й далі лишаємося собою і можемо жити, а часто навіть навчаємося чогось нового», — каже наша психологиня Поліна Старцева.
З оточенням і родичами дитини краще провести профілактичні бесіди та наголосити на тому, щоб люди не виявляли жалість, надмірну увагу, але й не ігнорували. Реакція має залишатися природною, де люди навколо можуть проявляти турботу й далі підтримувати залученість дитини до тих подій і тем, до яких вона була залучена й раніше, додає психологиня.
Є й інший бік реакцій на шрами.
«Якось перехожий чоловік в автобусі запитав, чи в мене не псоріаз. Також погано реагують діти. Дівчинка у дворі, скривившись, сказала в мій бік: “Фу, а що це в тьоті на руці?”. Її мама, побачивши мене, нічого не пояснила, хоча знала мою історію. Але відвела дитину і сказала, що це їй не потрібно», — говорить Ольга Дятлюк, яка постраждала через ракетний удар по Вінниці у липні 2022 року.
Вона зазнала багатьох травм, а найбільше постраждала права рука: кожне маленьке необережне торкання — це новий пухир і рана.
Ангеліна й Ольга — пацієнтки програми зовнішньої реабілітації «Неопалимі».
Толерантне ставлення й ввічливе спілкування є основою того, як варто поводитися в соціумі — і цього треба вчити дітей, наголошує наша психологиня Старцева. Можна говорити дітям, що зазвичай людям, які зазнали фізичних втрат чи змін у зовнішності, може бути ніяково чи образливо, коли від них різко відводять погляд. Пояснювати, що це дійсно може інколи лякати дитину і ви, як доросла людина, можете говорити про це з дитиною, коли будете вдома в спокійних умовах.
Варто спокійно пояснювати дитині, що це погано, коли з людьми щось подібне стається, проте вони можуть бути водночас хорошими людьми й потребувати підтримки. Можна читати з дитиною різні історії, дивитися мультики про людей з інвалідністю, робити цю тему нетабуйованою.
У наш час є багато організацій, які виготовляють протези і роблять людей з інвалідністю «суперлюдьми». Можна показувати відео, як люди на протезах долають марафон чи вміло керують якимось інструментом, малюють, грають на музичних інструментах тощо.
Те, як реагують діти, залежить від того, як реагують дорослі навколо, додає Аліна Касілова-Боднарук, дитяча та підліткова психологиня, волонтерка проєкту «Неопалимі».
Якщо батьки, родичі, старші сестри / брати, вихователі / вчителі казатимуть, що поранення — це жахливо й негарно, то дитина ставитиметься до цього так само.
Касілова-Боднарук наголошує: якщо дорослі навколо соромлять за певні тілесні прояви (який вигляд мають люди, їхня шкіра), то і дитина, імовірно, соромитиметься сама і може в розмові соромити інших за їхній зовнішній вигляд.
Важливо обговорювати з дітьми, що ситуації бувають різні і люди можуть мати різний вигляд: хтось пересувається на колісному кріслі, у когось одна нога може бути коротшою за іншу, у когось може бути видне шкірне захворювання, протез тощо.
І це все нормально.
Зазвичай, якщо ми вчимо дитину, що це нормально і самі ставимося до цього відповідно, то потенційно в дитини буде менше запитань. Бо це належить до її картини норми.
Дитині може бути цікаво, звідки такі травми. І тут ми можемо розповісти різні причини, чому так буває.
Розмова має бути чесною і відкритою та враховувати вік дитини. Наприклад, дитині 3–5 років, імовірно, буде незрозуміле поняття ампутації, але підліткам — так.
Для дітей меншого віку можуть бути помічними різні казки (можна навіть придумати самостійно) для розуміння, як на це реагувати.
Якщо дитина стала свідком булінгу в навчальному закладі (у садочку, школі), вона має знати, що може повідомити про це вихователів чи викладачів.
Якщо ж це відбулося з боку дорослих щодо будь-якої дитини, то важливо, щоб дитина повідомила про це інших дорослих, яким довіряє: батьків, старших братів / сестер, родичів тощо. І тоді нам, як дорослим, важливо розуміти, що ми робимо далі.
Якщо це відбувається в закладі освіти, потрібно повідомити про такі випадки адміністрацію.
Якщо дитина має поранення чи шрами і сама страждає через булінг, потрібно звернутися по психологічну допомогу: впливи на її стан і життя можуть бути різними.
Помічною є підтримка дитини з боку оточення: що з нею все гаразд, а шрами чи поранення не визначають її як людину. Потрібно проговорити, що для будь-яких стосунків важливо, якою є людина, її цінності й інтереси, а не який вигляд вона має, зазначає Касілова-Боднарук.
Психологиня Старцева додає, що варто привчати дітей і дорослих у соціумі до правильних реакцій та звертань. Формувати культуру коректного спілкування на всіх рівнях: удома, у школі, на подвір’ї. Передусім ми всі люди і в нас є імена, а не лише зовнішні ознаки.
Наприклад, дитину в класі, яка має зовнішні відмінності, точно варто називати на ім’я, як усіх інших дітей, і викреслити зі словникового запасу слова, які є образою: «ампутант», «колясочник», «глухий», «сліпий» тощо. Замість цього вмонтувати у свій словник інші формулювання: «людина з інвалідністю», «людина з ампутацією», «людина з порушенням слуху» тощо.
«Неопалимі» — це національна програма безоплатної зовнішньої реабілітації й лікування деформаційних, поствійськових травм, опіків та рубців для людей, які постраждали внаслідок війни.
В межах проєкту кожен, хто постраждав від війни, може отримати безоплатне лікування. Для цього потрібно заповнити форму.
В межах проєкту кожен, хто постраждав від війни, може отримати безоплатне лікування. Для цього потрібно заповнити форму.
Лінія психологічної підтримки фонду «Голоси дітей»: 0800 210 106 (безоплатно в межах України).
Поділитись: