Автор(ка):
Команда фонду
Повернена з російської депортації 17-річна Валерія 13 червня виступила на церемонії вручення річної премії Національного фонду на підтримку демократії в Торговій палаті США. Крім неї, звернулися з промовами колишня спікерка Палати представників Ненсі Пелосі, конгресмен Джо Вілсон та інші.
Валерія закликала учасників підтримувати Україну та її Збройні сили. Публікуємо її промову.
До війни
Вітаю. Я Валерія, мені 17 років. Я з українського міста Нова Каховка, яке розташоване на березі Дніпра. Коли мені було 13 років, моя мама померла і я залишилася з бабусею. Я займалася танцями, повітряною гімнастикою, любила гуляти містом. Була звичайною підліткою.
Вторгнення
Уранці 24 лютого 2022 року ми прокинулись і побачили в місті колони військової техніки з літерами Z. Танки, камази, озброєні військові. Ми ще тоді не знали, що це вторгнення росіян. Що це війна.
Коли я зрозуміла, що тепер ми живемо у ворожій окупації, від сильного стресу в мене почався шум у вухах. Він не минав місяць.
Потім почалися обстріли і вибухи. Було дуже страшно.
Виїзд у Крим
Пізніше окупанти оголосили так звану «евакуацію». Вони склали списки всіх дітей Нової Каховки і оголосили, що завтра о 10 ранку всім треба явитися на головну площу міста.
І от 8 жовтня 2022 року понад 500 дітей зібралися на головній площі міста. Нас завантажили в 14 автобусів і повезли в бік Криму. У кожному автобусі був російській військовий зі зброєю. Супроводжувала нас військова поліція.
Нам обіцяли, що ми пробудемо в Криму не більш ніж 2 тижні. Але я провела там 2 місяці.
Агітація
Кожен день у таборі «Лучистий» у Євпаторії у нас був такий розклад дня: вранці російський гімн, а потім школа, у якій російські вчителі розповідали нам псевдоісторію. Вони постійно перекручували факти: що Чорнобильська трагедія — це вигадка, Голодомору не було, а росія — найсильніша нація у світі, адже вона перемогла Наполеона.
До нас стабільно приїжджали люди з агітацією вступити до російських університетів. Вони обіцяли, що якщо ми вмовимо батьків переїхати в росію, то нам видадуть квартиру, будуть постійні грошові виплати і безоплатне навчання.
Але обовʼязковою умовою був російський паспорт. До речі, без нього неможливо було отримати лікування.
Мова
Ми не мали змоги вивчати українську мову, нас вчили російської і змусили її вказати як «рідну». Я бачила, як українську мову забороняли і за неї переслідували.
Нас повністю асоціювали як дітей російської федерації. Вони просто стерли той факт, що ми українці, громадяни України і все життя мешкаємо в Україні, хоча тепер і в окупованій її частині.
Малі діти
Найстрашніше мені було спостерігати за маленькими дітьми 5–6 років. Уже ставало холодно, вони ходили недоглянуті, замурзані, часто хворіли. У них були бронхіти та педикульоз. Ліків у таборі майже не було. Нікого не хвилював стан здоров’я дітей, лише відвідуваність уроків. Не можна було пропустити жодного, адже за це карали.
Я пробула в таборі 2 місяці. Моїй опікунці дозволили мене забрати за умови, що ми повернемось на окуповану територію.
Повернення в Україну
Табір показав мені, що росія — це країна-тюрма. Це країна-вбивця, яка приходить, усе забирає, убиває, ґвалтує, а потім каже: ви зробили це самі. Я не бачила свого майбутнього в країні-окупанті. Тому, ризикуючи життям, вирішила повернутися в Україну.
Я їхала сама з рандомним перевізником цілий день. Через Маріуполь, Ростов, Бєлгород. Потім дві години я йшла із сумками по замінованому полю, яке було єдиним гуманітарним коридором. Коли я дійшла і побачила українського солдата, то розплакалася.
Хто підтримав
Мені було страшно добиратися самій. Уже у вільній Україні мене підтримали гуманітарні організації. Це Офіс Омбудсмана, благодійний фонд «Голоси дітей», і ця важлива організація, яка сьогодні отримає премію, — «Регіональний центр прав людини». Я знаю, що ці три організації роблять максимум, щоб повертати українських дітей з окупації і потім повертати їм дитинство.
І тепер я тут, маю вигляд і мислю не на свій вік — не від кращого життя чи великої кількості прочитаних книжок. А тому, що росіяни вкрали в мене 1,5 року дитинства. Мені довелося дуже рано подорослішати. У моєму домі тепер живуть російські солдати. А я отримала у 17 років хронічний стресовий розлад. Я тепер ніде не почуваю себе в безпеці.
Підтримуйте Україну, підтримуйте наші Збройні сили, підтримуйте свободу і гідність.
Дякую за віру в нас.
Поділитись: