Вечір вівторка. Сиджу в приймальні київського осередку «Голосів дітей» разом із кількома підлітками — чекаємо початку заняття з акторської майстерності. Кілька дівчат перемовляються між собою. Напевно, вони тут не вперше.
Незабаром прочиняються двері, з яких виходить дівчина із жовтогарячим волоссям і не менш променистою усмішкою. Це Оксана Богуцька, керівниця гуртка. За її плечима гра в академічному театрі і незалежних театральних майстернях, а також викладання в інклюзивній театральній студії, де, зокрема, навчались діти з аутизмом.
Тоді я побачила, що театр — це дуже важлива соціальна історія, і театр лікує насправді,
— поділилась Оксана після гуртка.
— поділилась Оксана після гуртка.
Того ж вечора я в цьому переконалась.
Знайомство: усмішки, попри щем
Заняття почалося зі знайомства. Сидячи в колі, кожен розповів трохи про себе. І тут я відчула щем. Більшість дітей із Донеччини — Донецьк, Слов’янськ, Маріуполь. «А я з Горлівки», — продовжила сумний логічний ряд.
Далі було кілька вправ на запам’ятовування імен. Це дало змогу не лише закріпити, як кого звати, а й трохи розворушитись. Якщо спочатку ще відчувалась певна зніяковілість, то після цих вправ її вже не було. Діти заусміхались.
Як виявилось, дівчата, які перемовлялись між собою перед заняттям, подружилися саме на цьому гуртку. Стася, Олекса і Юліана про щось хихотіли впродовж усього вечора.
Крім них, часто було чутно Іллю. Він мав думку про все, що відбувалось навколо, і хотів за будь-яку ціну її висловити. До речі, жага до спілкування стала основною причиною того, що хлопчик прийшов на гурток. Як виявилося згодом, цього потребує не лише він.
Взаємодія з іншими: від черепахи до творця
Основна частина заняття була присвячена взаємодії з іншими. Але цьому передувала робота над собою — броунівський рух у різному темпі. Ми мали уявити себе якимось персонажем, який рухається дуже повільно (Ілля провів аналогію з лінивцем і черепахою), у комфортному темпі й дуже швидко.
Потренувавшись відчувати себе в просторі, ми перейшли до вправ у парах. Один з учасників «чарівною рукою» водив іншого так, щоб не наштовхнутись на когось іще. Потім обмінювались ролями.
Обговорюючи пізніше враження від заняття, діти казали, що найбільше їм сподобалася саме «Чарівна рука». Але мені припала до душі інша вправа.
Вона мала кілька частин. Спочатку ми утворили дві групи, кожен член якої вибрав собі якийсь предмет у кімнаті. Перше завдання полягало в тому, щоб придумати історію, у якій залучити кожен вибраний предмет. Друге завдання — розіграти цю історію.
Якщо після вправ для знайомства ми позбулись напруження й розслабились, то після цієї — геть розвеселились. Програвання історій, які ми самі й вигадали, дало змогу відчути себе справжніми творцями.
Рефлексія: театр як терапія
Заняття завершилось тим, чим почалось, — колом. Але тепер ми не знайомились, а ділилися враженнями.
За словами учасників, було важко зібратись і прийти на гурток через втому після школи, невиконану домашку або просто ліньки. Однак зрештою ніхто не пошкодував, бо всі гарно провели час.
Мені сподобалось те, що тут добрі діти, дружні, ніхто нікого не ображає,
— зазначила Аня.
— зазначила Аня.
Оскільки більшість підлітків стали вимушеними переселенцями, вони часто стикаються з поганим ставленням, але не тут. У фонді «Голоси дітей» раді всім.
Тут можна перемкнутися від усіх проблем, з якими стикаємось у повсякденному житті. Тут можна знайти підтримку і якусь допомогу,
— наголосила Ніка.
— наголосила Ніка.
Саме так і працює театральне мистецтво — зцілюватися граючи. Розігруючи вигадані історії, діти вчаться ключового вміння в реальному житті. Екологічної взаємодії з іншими.
Команда київського осередку працює далі, допомагаючи дітям і їхнім батькам долати наслідки війни. Щоб стежити за її діяльністю, підписуйтесь на телеграм-канал.
Поділитись: