Автор(ка):
Команда фонду
Українська делегація 29 квітня виступила перед Сеймом Литви в межах заходу «Відлуння трагедії: свідчення дітей і цивільних про війну росії проти України». Зокрема, взяла участь 17-річна Валерія, яку вдалося повернути з російської депортації.
Публікуємо її промову.
Вітаю. Я Валерія, мені 17 років. Я з міста Нова Каховка, яке розташоване на лівому березі Херсонської області. З 2019 року я мешкала з бабусею, адже моя мама померла. Я займалася танцями, повітряною гімнастикою, любила гуляти містом. Була звичайною підліткою.
Уранці 24 лютого 2022 року ми прокинулись і побачили в місті колони військової техніки з літерами Z. Танки, камази, озброєні військові. Ми ще тоді не знали, що це вторгнення росіян. Що це війна.
В обід над Каховською ГЕС підняли російський триколор. Коли я зрозуміла, що тепер ми живемо у ворожій окупації, від сильного стресу в мене почався шум у вухах. Він не минав місяць.
Потім почалися обстріли і вибухи. Було дуже страшно.
Моя школа, де я навчалася, відмовилася співпрацювати з окупантами, чим я пишаюсь. Але мої документи без нашої згоди перемістили в іншу школу. Ту, яка підлаштувалася під агресора і пізніше організувала депортацію дітей. Мої документи мені не повернули. Я досі не знаю, де вони. Їх просто викрали.
Коли ситуація загострилась і українські війська почали підходити ближче, окупанти оголосили так звану «евакуацію».
Очільниця відділу освіти, колаборантка, оголосила, що дітей вивезуть на два тижні на відпочинок до Євпаторії. Списки всіх дітей були в адміністрації. Якщо ви не схочете їхати тепер зі своїми однокласниками, сказала вона, то поїдете в інший день із дітьми іншого міста. Їхати доведеться все одно. Виїзд оголосили на 10 ранку наступного дня.
І от 8 жовтня 2022 року понад 500 дітей зібралися на головній площі міста. Нас завантажили в 14 автобусів і повезли в бік Криму. У кожному автобусі був російській військовий зі зброєю. Супроводжувала нас військова поліція.
У таборі «Лучистий» у Євпаторії у нас був такий розклад дня: вранці російський гімн, а потім школа, у якій російські вчителі розповідали нам псевдоісторію. Вони перекручували факти: що Русь хрестили під Севастополем, Чорнобильська трагедія — це штучно роздмухана тема, Голодомору не було, і що росія — найсильніша нація, адже вона перемогла Наполеона. Ми не мали змоги вивчати українську мову, нас вчили російської, вказавши її як «рідну».
Нас повністю асоціювали як дітей російської федерації. Вони просто стерли той факт, що ми українці, громадяни України і все життя мешкаємо в Україні, хоча тепер і в окупованій її частині.
До нас стабільно приїжджали люди з агітацією вступити до російських університетів, розповідали, що вже дуже багато дітей із Херсонської області вступили до них. Вони обіцяли, що якщо ми умовимо батьків переїхати в росію, то нам видадуть квартиру, будуть постійні грошові виплати і безоплатне навчання. Але обовʼязковою умовою до всього вище перерахованого був російський паспорт. До речі, без нього неможливо було отримати лікування в окупації.
Я своїми очима бачила, як окупанти неодноразово забороняли українську мову у звичайному житті. У таборі діти навіть не намагалися говорити українською, уникаючи проблем з учителями. А вихователя вигнали з університету, за те що він зіграв на гітарі пісню «Океану Ельзи» — «Коли закінчиться війна».
Найстрашніше мені було спостерігати за маленькими дітьми 5–6 років. Уже ставало холодно, вони ходили недоглянуті, замурзані, часто хворіли. У них були бронхіти та педикульоз. Ліків у таборі майже не було. Нікого не хвилював стан здоров’я дітей, лише відвідуваність уроків. Не можна було пропустити жодного, адже за це карали.
Я пробула в таборі два місяці. Моїй опікунці дозволили мене забрати за умови, що ми повернемось на окуповану територію.
Чи це норма? Коли чужий солдат забирає твій дім і вивозить тебе? Що люди з автоматами приходять у мою країну і забороняють мені говорити рідною мовою, стежити за українськими новинами, вчитись хоча б онлайн у моїй рідній українській школі? Що російські солдати тепер живуть у моєму будинку, вивозять дітей у табір на «два тижні» і просто залишають там? Просто забирають дітей від батьків. А в дітей забирають майбутнє, про яке вони мріяли.
Так, я, ризикуючи, повернулася в Україну, адже не бачила свого майбутнього в країні-окупанті. А скільки дітей не змогли повернутися?
Я їхала сама з рандомним перевізником цілий день. Через Маріуполь, Ростов, Бєлгород. Потім дві години я йшла із сумками по замінованому полю, яке було єдиним гуманітарним коридором. Коли я дійшла і побачила українського солдата, то розплакалася.
І тепер я тут, маю вигляд і мислю не на свій вік — не від кращого життя чи великої кількості прочитаних книжок. А тому, що росіяни вкрали в мене півтора року дитинства. Мені довелося дуже рано подорослішати. Замість «освобождения» росія подарувала мені хронічний стресовий розлад.
Я хочу, щоб кожна дитина повернула собі дім. Щоб цей дім був у безпеці. Щоб кожен злочин, свідком якого стали діти, був розслідуваний. Щоб росія нарешті була покарана за кожен такий злочин.
Дякую.
Поділитись: