Автор(ка):
Адмін
Антонина Сорочинська родом з Кривого Рогу. Допомога дітям – її покликання, сенс життя і мрія, яку вона втілює разом з фондом «Голоси дітей». Вона мама і дипломований психолог.
За покликом серця
У 2013році Антоніна з родиною переїхала у Львів. Професійну діяльність починала з інклюзивної школи. Потім родина Сорочинських приймає рішення зробити центр сімейного дозвілля «Мавка лісова» у Східниці. Коли почалась війна, долучилась до команди психологів «Голоси дітей» і тепер працює з дітьми і у Східниці та в Трускавці.
Робота психолога – моє покликання. Психологія лікує душі.
«Робота психолога – це моє покликання. Моя перша освіта - банківська справа, але усе життя я мріяла бути психологом. Я завжди хотіла працювати з дітьми і це те, що мабуть мене наповнює і є сенсом в моєму житті», - розповідає Антоніна.
«Буквально за декілька днів до повномасштабної війни, Олена Розвадовська подзвонила мені і ми зустрілись на каву. Ми вже розуміли, що війна неминуча, - продовжує Антоніна.
- …Я аналітику читала, і всі вже розуміли, що війна має таки початись. Хоча віра була, що таки не почнеться …
А на наступний день, коли почалась війна, мене вже не покидала думка, що дітки вже будуть приїжджати. Тобто ми розуміли, що такі дітки будуть зі сходу. І у перший день війни від колег була інформація, що дітки вже їдуть і їде багато… десь через тиждень після початку війни ми вже почали працювати з групою діток у одній зі шкіл в Трускавці. Ми почали займатися методом серійного малювання – це метод, який використовують для допомоги дітям з травмою війни.
Серійне малювання – малювання, що зцілює
Серійне малювання — це серія малюнків, мінімум 7 зустрічей. Ми дітей запрошуємо на малювання, створюємо їм обов’язково комфортні умови, в яких вони можуть малювати те, що вони хочуть. Ми не даємо певних завдань, ми даємо можливість їм малювати те, що вони відчувають і як хочуть.
Але є певні правила. Наприклад, якщо це групові заняття, то правило — ми малюємо в тиші, щоб не заважати іншим. У нас є певний час для малювання — це 45 хвилин. Часто старші діти не знають, що малювати, ми їм пропонуємо просто посидіти в тиші і щось народиться. Як правило, з першої зустрічі спочатку можуть просити в телефоні дивитись, але ми радимо не користуватися телефоном і все ж від себе малювати. У нас є група в одній зі шкіл, де ми уже бачимо результат.
На перших малюнках, перший, другий, навіть третій — дуже наповнені почуттями: злістю, тривогою, страхами. Вже на 5 – 6 раз малюнки вже більш світлі.
Якщо дитині створити комфортні умови, в яких вона може розслабитись, зануритися у творчий процес, вона сама знаходить внутрішній ресурс, який допомагає їй зцілитися. Зараз багато і дітей, і батьків, на жаль, травмованих війною і, відповідно, батьки не завжди можуть дати той ресурс саме зараз, у таких обставинах. Але якщо діти знають, що є місце, де їх не будуть ні оцінювати, ні критикувати, відповідно, запускається процес самозцілення.
Ми не втручаємось у процес, ми сидимо, спостерігаємо, біля кожної дитини є психолог або педагог, або волонтери-студенти, які навчаються на психологів. Ми можемо в кінці запитати, чи хочеш розказати щось про малюнок. Деякі діти після першого малюнку не хочуть говорити. Ми не втручаємось, не наполягаємо. Але 3 – 4 заняття і вже цілі історії у них виникають. Результат чудовий. Як на мене, серійне малювання — це такий потужний метод, екологічний, коли ми не випитуємо, що в тебе сталося. Дитина, якщо захоче, вона може сама сказати про свій настрій, про свій стан. Наша задача – створити простір, аркуш А3, пензлики різні великі і маленькі, фарби. Ми даємо простір для реалізації будь-якого бажання у малюванні.
Тут люди, які готові допомагати, тут люди як живуть цим! У нас в програмі студенка першокурсниця з Києва. Але перед тим, під час анексії Криму, вона тікала з родиною від «зелених чоловічків». І вона можна сказати двічі перенесла вимушений переїзд.
Тут люди, які готові допомагати, тут люди як живуть цим!
За лічені дні у нас сформувалась ціла команда. Першою до мене приєдналась колега з Києва: коли почалась війна вона відпочивала у Східниці і не змогла повернутися додому. Зараз у нас уже є два психологи, двоє студентів, які навчаються на психологів. Я пам'ятаю ще з Майдану, що завжди з’являється привальне оточення, коли я хотіла чимось допомогти. Завжди навколо мене люди, які хочуть підтримати інших. Так і тут склалось: ми навіть не помітили як довкола нас склалась ціла команда!
А Це нам подарувала Поліна. Мені чорну кицю, колезі - білу. Сказала, що дуже хотіла нам зробити подарунок. А коли побачила, що ми зраділи як діти, сказала що хвилювалась, бо думала, що нам не сподобається».
Поділитись: