Автор(ка):
Адмін
Є купальний день, я дуже люблю купатися. У нас є душ і ванна. Тільки дороcлим можна митися часто, нам ні. Ми чекаємо купальний день.
В Україні провели дослідження, що розповідає про потреби та прагнення дітей в інтернатних закладах. Презентація відбулася в межах дискусії «За зачиненими дверима: Мрії дітей в інтернатних закладах» за участі громадських організацій, представників українського уряду та міжнародної спільноти у Києві 15 жовтня.
Одноіменне дослідження провели міжнародна організація Save the Children та благодійний фонд «Голоси Дітей» спільно з Українською мережею за права дитини, Європейським форумом з проблем інвалідності, ГО «Соціальна синергія», Офісом дітей та молоді «ДійМО» при Міністерстві соціальної політики України та Офісом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
Повний текст документу розміщено тут.
Дослідники опитали більше як 500 дітей та молодих людей у понад двадцяти інтернатах в усій Україні.
«Є стереотипне уявлення, що інтернатні заклади — це місця, де дітям добре. Вони собі живуть собі разом, харчуються повноцінно, граються і так далі. Насправді, інтернатні заклади просто по своїй суті не можуть бути місцем, де діти мають жити і дорослішати.
Уявіть собі, одного дня вас немов привели в дитячий садок і залишили там жити. Виходу звідти нема. Додому ви піти не можете. Навколо високий паркан, за який не випустять в аптеку чи магазин. Ви також не виходите гуляти назовні. Моторошно, правда ж? Тому ми й вирішили спитати дітей, що їм болить і чого вони хочуть», — каже Олена Розвадовська, співзасновниця Благодійного фонду «Голоси дітей».
«На жаль, рішення щодо захисту дитини часто ухвалюють на основі уявлень дорослих про найкращі інтереси дитини. Як наслідок, діти та молоді люди виходять зі спеціалізованих установ зовсім не підготовленими до самостійного життя. Ми прагнемо це змінити», — каже ініціаторка дослідження Ксенія Карагяур, старша радниця Save the Children в Україні із захисту прав дитини.
В Україні близько 90,000 дітей виховують у спеціалізованих установах – це один з найбільших показників у світі. Близько третини з них проживають в інтернатних закладах цілодобово, поза сімейним оточенням. При цьому лише кожна п’ята дитина в інтернатах не має батьків або ж ті позбавлені батьківських прав.
«На жаль, у цих закладах таки превалює наглядацько-дисциплінарний підхід. В деяких з них і досі ходять строєм, тримаючись за руки. Діти не завжди хочуть брати когось за руку. Але вони змушені. Поки вони не візьмуться за руки, не перейдуть в інше місце. Це нагадує місця, де відбувають покарання», – зазначила Ірина Полянська, провідна дослідниця, психологиня БФ «Голоси дітей».
В інституціях для них існує багато ризиків, як от жорстоке поводження чи нехтування їхніми потребами, через що страждає їхнє фізичне та психічне здоров’я.&nbs
Опитування, проведені БФ «Голоси дітей», показали, що 39% дітей віком 8–12 років часто відчувають самотність, 37% — злість і страх, і 27% — сум. Ще 27% рідко почуваються щасливими. Серед підлітків 13–17 років майже половина дітей інколи або ніколи не почуваються щасливими. Стільки ж дітей хоча б інколи відчувають страх. Приблизно кожна п’ята дитина часто відчуває самотність (23%), сум (20%) і злість (18%).
Серед основних причин цих емоцій часто є ізоляція, брак особистого простору та інші обмеження, пов'язані із правилами закладів.
«Тут у мене постійно якесь напруження, не знаю чому, але постійно. А там, удома, ні. Розумієте, додому я приходжу, можу собі поставити чай, випити, коли захочу, насипати поїсти, коли захочу, заснути», — розповів дослідникам один із підлітків.
«Виходимо на вулицю, і там паркан такий, що ти не можеш нікуди вийти, у магазин чи ще кудись. Якщо до тебе хтось із родичів приїхав, то тільки в суботу можна о 15–16-й годині. І лише на одну годину», — ідеться в іншому інтерв'ю із дитиною.
Тут так само, як і у в'язниці, тільки без решітки поліції. А так таке саме обмеження волі.
Ти повинен обов'язково все з'їсти і нічого не залишати. Навіть якщо ти хочеш блювати. Тобі однаково треба все з'їсти.
У межах дослідження, проведеного Save the Children, опитали близько 100 дітей, які мають інвалідність чи високі потреби у підтримці. Дві третини з них не розмовляють — із ними спілкувалися за допомогою британської методики інтенсивної взаємодії (intensive interaction — англ.).
«Це ніби стати аватаром дитини, під’єднатися до неї, увійти в контакт. Дослідники починали з того, що сідали біля дитини і повторювали всі її рухи, звуки. Цим показували — те, що робить дитина — важливо. Так завойовується довіра. І згодом, на певному етапі, фахівець вже може вести дитину за собою у формуванні бажаних дій», — пояснила співавторка дослідження Маріанна Онуфрик, голова ГО «Соціальна Синергія».
Так вдалося з'ясувати, що дев'ять з десяти дітей та молодих людей з інвалідністю, тобто абсолютна більшість учасників, що взяли участь у дослідженні, прагнуть самостійно пересуватись і займатись власними справами, займатися творчістю чи навчанням та мати поряд близьку дорослу людину. Дві третини дітей з інвалідністю виявили бажання мати турботливу сім'ю.
«Це було для мене одним із величезних відкриттів, оскільки більшість цих дітей перебувають в інституціях довгий час, а деякі з них мали регулярне спілкування з родиною. Близько половини дітей також розповідали, що сумують за сім’єю і хочуть провести з рідними більше часу. Зазначали, що щасливі, коли бачать їх, та журяться під час розлуки», — каже Джорджетт Мюльхер, співавторка дослідження Save the Children, консультантка Європейського форуму з питань інвалідності.
Своїми думками щодо результатів дослідження поділилися й молоді люди, які зростали в інтернатних закладах. Голова Офісу дітей та молоді "ДІйМО" Кирило Невдоха наголосив: дослідження є вкрай важливим, адже в суспільстві й досі існує чимало стереотипів щодо цієї теми.
«Якщо ви запитаєте свою сусідку, колегу чи когось із родини, що вони знають про цю тему, про що насправді мріють діти в інтернатах і які потреби мають, навряд чи отримаєте унікальну відповідь. Ви почуєте: “Бідні сирітки, треба їхати в інтернат, щоб їх рятувати”. Але їх треба рятувати не в інтернаті, а з інтернату», — додав Кирило.
Про що мріють діти?
Я ті всі притулки позакривав би нафіг. Щоб дітей не віддавали в притулки, а щоб самі виховували.
- Щоб закінчилася війна і щоб мама була жива.
- Щоб був мир на Землі.
- Мрію, щоб мене забрали швидше.
- Щоб у всіх була гарна сім’я і щоб усіх якомога швидше забрали додому.
- Про сім’ю.
- Мир.
Зробила б так, щоб у дітей були сім’ї, щоб вони були в безпеці і їх ніхто не ображав.
Дослідження також містить низку чітких рекомендацій до уряду, місцевої влади та громадських організацій у межах реформи деінституціалізації — переходу від інтернатних до сімейних форм виховання дітей, що нині виховуються у спеціалізованих закладах.
Повний текст документу розміщено тут.
Поділитись: