Автор(ка):
Команда фонду
Як не втратити віру в людей та Україну?
Про збереження української ідентичності в умовах тимчасової окупації говорили під час дискусії в рамках Національної конференції щодо тимчасово окупованих територій.
Співзасновниця благодійного фонду “Голоси дітей”, як учасниця дискусії, розповіла дві історії дитинства в окупації та підкреслила важливість єдності та злагодженості роботи волонтерів. Публікуємо текст її промови:
“Я бачила мільйон разів, коли саме допомога людини людині, волонтерський ланцюжок із небайдужих людей, могли вирішувати 90% потреб, які потрібно було закрити.
І ці потреби закривали прості українці.
Якщо якась міжнародна гуманітарна місія доїжджає, до лінії фронту, то умовно до другої дня треба повернутись, бо security policies.
А у нас, українців немає жодної різниці, і якщо треба, ми сідаємо в роздовбаний “корч”, домовляємось на бокпосту з солдатами, і їдемо в село, в яке не доїжджає ОБСЄ чи інші організації.
У мене є приклади того, як діти ведуть боротьбу в тимчасово окупованих територіях.
Але тут треба спершу зазначити, що на окупованій території наважливіше – вижити. Не геройствувати, бо життя – найважливіше.
І виживають діти так, як можуть, часто з дуже героїчними вчинками.
В 2016 році я написала статтю, і мені написав листа дідусь однієї дівчинки, яка живе в Горлівці. Її дідусь виїхав звідти, а вона з батьками залишилась.
Її звати Марійка.
Цю історію вже можна розповідати, бо вона нікому не зашкодить.
Дідусь написав, що батьки марійки не пускають її з Горлівки, бо вони повністю під впливом російської пропаганди. А дівчинка рвалась, вона була чиста українська душа – писала твори, протестувала, спеціально розмовляла українською мовою.
Дідусь відчував, що вона може нажити собі неприємностей, і дуже за неї переживав, особливо за її психологічний стан – вона не могла ні їсти, ні спати. І виникла ідея її вивезти, бо вона вже не могла бачити ті кляті триколори на вулицях.
І дідусь написав мені “А може ви якось допоможете їй виїхати”
Я відповіла, що з окупованої території для дитини це навряд можливо. Але у мене був ланцюжок людей, яким я розповіла цю історію й попросила допомоги.
Ми пішли на шалений крок, бо дівчинка була неповнолітня, але вона дуже хотіла втекти з окупації, де її мав зустріти дідусь. Головне було – організувати її виїзд звідти.
І люди допомогли – одна людина посадила її в Горлівці на автобус до певного пункту, друга людина зустріла на автовокзалі на іншому пункті, третя машиною підвезла до точки, на лінії фронту, де можна було перейти пішки.
Ми чекали Марійку в сірій зоні. Для окупантів у неї була легенда, що вона їде з тортом і квітами вітати бабусю із днем народження. І от вона приїхала, ми її забрали, зустріли, і так вона приїхала з тої окупації.
Ми її передали дідусю.
Згодом її тато приїхав і забрав дівчинку назад у Горлівку. Він покарав її і замкнув вдома. Вона перестала знову їсти, і якась місцева психологиня вже сказала батькам, що дитина щось собі зробить, якщо ви не пустите її в Україну. І зрештою вони змирилися і дозволили їй воззʼєднатись із дідусем.
Зараз закінчила "Києво-Могилянську академію" та працює журналісткою в одному з українських медіа.
Це приклад однієї історії з мільйонів про те, як діти можуть боротись. І слава богу, що ця історія щаслива.
Бо так само є безліч історій, коли дитина не могла прорватися.
Діти в такому випадку відчувають, що перебувають в обставинах, в яких нічого не можуть зробити.
Ти наче в клітці, ти не можеш вплинути на цю дійсність, тобі вже 15-16 і ти свідомо розумієш, що ти обираєш, а що не обираєш.
Є також історія дівчинки Софії з Енергодару, в якої батьків просто не випускали з окупації. І дівчинка розповідала, що вона максимально завантажувала себе всіма можливими справами для підлітків, щоб просто вбити час, щоб не бачити тої реальності, яка за вікном. Але при цьому бути в тій реальності, в якій хочеться бути.
Віра дуже важлива. Діти мають знати, що ми хочемо повернути їх, їхнє дитинство. Але час у контексті дітей це ключове. Чим довше дитина перебуває без доступу до нас, до інформації з України – тим гірше. Це буквально. Спротив дитини може бути рік, два, три, але не все життя. Тому час – це ключове, на що треба працювати, якщо ми хочемо повернути людей там".
Поділитись: