Автор(ка):
Ольга Єрохіна
Коли батьки гинуть на фронті, матері оплакують чоловіків, а школи зачиняються через бомбардування, війна безпосередньо зачіпає і дітей. В Україні, де це реальність, живуть 7,5 мільйона дітей, з яких приблизно 1,5 мільйона перебувають на територіях, окупованих росією. Вони, як і дорослі, переживають повітряні тривоги, вимкнення електроенергії та атаки дронів.
Швейцарська газета NZZ поспілкувалася зі співзасновницею фонду «Голоси дітей» Оленою Розвадовською про виклики й труднощі українських дітей, які дорослішають в умовах війни.
Швейцарська газета NZZ поспілкувалася зі співзасновницею фонду «Голоси дітей» Оленою Розвадовською про виклики й труднощі українських дітей, які дорослішають в умовах війни.
— Як війна впливає на дітей в Україні?
Діти змушені звикати до постійних повітряних тривог, втрати рідних або вимушеного переселення. Малюки страждають через неможливість відвідувати дитячі садки. Підлітки ж переживають війну по-іншому: для них руйнівна втрата першого кохання, найкращих друзів. У віці, коли стосунки за межами родини стають визначальними, такі втрати особливо болючі.
— Як діти реагують на ці потрясіння?
На початку повномасштабної війни ми спостерігали численні панічні атаки. Тепер, коли війна триває вже довго, ці перші реакції шоку трансформувалися в затяжні стани глибокого емоційного виснаження й травматичні розлади.
— Про які саме емоційні стани йдеться?
Ми бачимо депресію, апатію, суїцидальні думки, самопошкодження, розлади харчової поведінки — це все ознаки глибокої травми. Багато дітей демонструють значне погіршення успішності в навчанні: їхній мозок перебуває в стані постійного стресу, і їм важко зосередитися. Молодші діти нерідко стають агресивними, схильні до булінгу.
Це пояснюється тим, що загальні конфлікти країни відбиваються в міжособистісних стосунках дітей: у класах поруч навчаються діти, чиї батьки загинули на фронті, і діти, чиї батьки не воюють. Діти змушені щодня проживати ці розбіжності.
Це пояснюється тим, що загальні конфлікти країни відбиваються в міжособистісних стосунках дітей: у класах поруч навчаються діти, чиї батьки загинули на фронті, і діти, чиї батьки не воюють. Діти змушені щодня проживати ці розбіжності.
— Ви працюєте з дітьми, постраждалими від війни, з 2015 року. Як змінилася ваша робота після повномасштабного вторгнення 2022 року?
Нині небезпечно по всій Україні, безпечних місць більше немає. До 2022 року я могла організовувати літні табори на Заході України для дітей, які жили поблизу фронту на Сході. Так вони бодай на один-два тижні отримували перепочинок від війни. Тепер це неможливо: ракетний удар може статися в будь-якому куточку країни. Ми більше не можемо втекти від війни.
— Багато дітей навчаються лише онлайн, а дехто взагалі позбавлений можливості здобувати освіту. Які це має наслідки?
Діти втрачають важливі навички. Деякі мають мовленнєві порушення через зменшення комунікації. Інші не розвивають навичок соціалізації, що в майбутньому може призвести до серйозних проблем у спілкуванні. Діти потребують взаємодії в колективі — чи то в школі, чи то на вулиці просто під час гри. У деяких регіонах України це неможливо. І це катастрофа.
— Що потрібно дітям, щоб подолати ці втрати?
Батьки молодших дітей часто звертаються до нас із проханням про мовленнєву терапію, щоб компенсувати прогалини в розвитку мовлення. Ми також пропонуємо арттерапію та групові заняття, на яких діти вчаться взаємодіяти. Але нам критично бракує фахівців: майже всі кваліфіковані терапевти виїхали за кордон.
— Понад мільйон дітей живуть у районах, які регулярно зазнають обстрілів. Як вони справляються із цим?
Вони звикають до сирен, як і дорослі. Учаться розрізняти звуки дронів та артилерії, визначати, чи наближається снаряд, чи віддаляється. Моя подруга розповідала, як нещодавно стояла з донькою біля вікна в Сумах, коли над містом пролетів військовий літак. Її дитина миттєво впала на підлогу, прийнявши захисну позу. Подруга здивувалася: «Я навіть не знала, що ти це вмієш!».
— Діти змушені швидко дорослішати у війні…
Так, але водночас вони сприймають світ зовсім інакше, ніж ми. Дорослі порівнюють війну зі своїм минулим життям і відчувають втрату. А діти, які не знають іншого життя, просто сприймають дійсність такою, яка вона є.
Я пам’ятаю, як взимку приїхала до зруйнованого війною села допомагати дітям. Дивлячись на масштаби руйнувань, я подумала: «Бідні діти, яке жахливе життя». Але перше, що я від них почула, було: «Давайте кататися на санчатах! Падає такий гарний сніг!». Діти завжди знаходять радість.
Я пам’ятаю, як взимку приїхала до зруйнованого війною села допомагати дітям. Дивлячись на масштаби руйнувань, я подумала: «Бідні діти, яке жахливе життя». Але перше, що я від них почула, було: «Давайте кататися на санчатах! Падає такий гарний сніг!». Діти завжди знаходять радість.
— Як батьки можуть підтримати своїх дітей у таких обставинах?
Вони мають навчитися розуміти травму своїх дітей і правильно реагувати на неї. Важливо визнавати почуття дитини. Деякі батьки кажуть синам: «Не плач, ти ж чоловік». Але ми пояснюємо, що це неправильно. Сльози — це природна реакція на пережите. Дітям треба дозволяти проживати свої емоції, щоб вони могли їх обробити.
— Батькам самим важко бути опорою, якщо вони теж травмовані…
Так, тому важливо, щоб вони відкрито говорили з дітьми. Наприклад: «Мамі зараз важко, але ми разом впораємося». Це допомагає дитині зрозуміти, що відбувається.
— Чи є дитина, яку ви згадуєте найчастіше?
2015 року я працювала з групою дітей біля фронту. Один хлопчик почав красти іграшки. Я не карала його, а сказала, що наші зустрічі можуть заборонити, якщо вони не повернуться. Він одразу повернув усе. Тоді я зрозуміла: йому не байдуже. Сьогодні він пожежник. І, ймовірно, незабаром піде на фронт. Як і багато дітей, з якими я колись працювала.
Нагадаємо, натепер по Україні діють одинадцять центрів «Голосів дітей» і дві мобільні бригади. Контакти можна знайти тут. Також працює психологічна лінія онлайн-підтримки за номером: 0 800 210 106 (дзвінки приймають з 09:00 до 20:00).
Поділитись: