Українські діти зростають в умовах війни два роки, а народжені на Сході — цілих 10. Крім безпосередніх наслідків збройної агресії, як-от руйнація, втрата близьких, вимушений переїзд, хлопці й дівчата стикаються також із психологічними проблемами.
Щоб поліпшити свій душевний стан, часом достатньо відрефлексувати пережите. Помічним у цьому може стати мистецтво, зокрема кінематографічне.
Режисерка Марися Нікітюк, яка стала наступною гостею «Голосного подкасту», розповіла про залаштунки зйомок «Що ми втратили». Фільм створили підлітки в межах арттерапевтичного курсу від фонду «Голоси дітей».
Ця лабораторія була покликана опрацювати досвід й опанувати ази технології написання сценаріїв. Як можна «перетопити», сублімувати навколишнє, щоб у тебе вдався сценарій, а потім, можливо, фільм,
— пояснила Марися.
— пояснила Марися.
Фільм таки вдався. Ба більше, він опинився в шортлісті конкурсу «ЛІФТ» від hromadske.
Марися Нікітюк «своя» для дітей
Марисі близька тема дітей, яку вона порушує у своїх роботах, як-от у фільмі «Коли падають дерева». Жінка цінує особливий погляд дітей на звичні речі.
Силу бачити більше, ніж проторені лижні, я часто бачила саме в дітей і підлітків,
— поділилась режисерка.
— поділилась режисерка.
Крім того, Марисі вдалося зберегти свою «внутрішню дитину». Її яскравий образ з рожевим бантиком на оранжевому светрі та здатність посміятись із себе це підтверджують. Як і те, що жінка змогла стати «своєю» для підлітків під час роботи над фільмом «Що ми втратили».
Софія, одна з героїнь фільму, очікувала, що на сценарному курсі будуть «серйозні люди» і потрібно буде «викласти все своє життя на сторіночку». Але вийшла Марися Нікітюк, яка дозволила підліткам бути собою та говорити про все, що їх хвилює.
Крім того, знана режисерка не цуралась мазатися блискітками й бути місцевим мемом: «Марися Нікітюк — жінка-режисер, яка не може навіть розчесати волосся».
Про епізод із дровами
Одним із найяскравіших моментів фільму «Що ми втратили» став той, коли Софію звільняли з-під дров. Але до стрічки не потрапив момент закопування дівчини перед цим.
Ми просто прийшли — була симпатична локація, якісь були дровеняки. Дивлюся, а її вже закопують у ці дровеняки. Вона лежить і каже: «А тут я буду лежать». Я думаю: ну, класно і кінематографічно,
— розповіла Марися.
— розповіла Марися.
Софія сама захотіла залізти під дрова, бо це здалось їй красивим. Пізніше розмірковуючи про це, дівчина зрозуміла, що дошки символізують для неї втрачений дім.
Розкопавши Софію, інші герої фільму склали руки над нею у вигляді даху. У такий поетичний спосіб діти побудували будинок, який не зможуть зруйнувати російські ракети.
Українським дітям самотньо
Війна загострила проблему соціалізації для дітей, і вони часто замикаються в собі. Дорослі ж повністю зосередились на виживанні й часто не звертають уваги на інші потреби.
Я раптом зрозуміла, що ці діти покинуті, і вони покинуті нами — дорослими й державою,
— зазначила Марися.
— зазначила Марися.
Працюючи з підлітками над фільмом «Що ми втратили», режисерка долучилась до створення не лише стрічки, а й нової спільноти. Це стало несподіванкою для жінки.
Сама Марися також стикнулась із самотністю в дитинстві. Вона зростала в буремні 90-ті, і їй не дозволяли часто виходити на вулицю через «маніяків». А батьки не мали змоги проводити з нею час.
Я хотіла якогось розуміння, а я його не знаходила. І от ця ранка залишилася зі мною назавжди,
— розповіла Марися.
— розповіла Марися.
Можливо, допомагаючи дітям, режисерка намагається зцілити цю ранку. Допомогти своїй «внутрішній дитині».
Поділитись: