Усі історії
12.02.2026
«Тато подарував нам спогади наперед»: історія Анастасії, Поліни й Ксенії
Анастасія пам'ятає, як стояла з двома валізами посеред незнайомого міста — за плечима Чаплинка, дім, робота, усе звичне життя. А поруч — дві доньки та жодного уявлення про те, що буде далі. Червень 2022-го змусив їх покинути рідне місто в пошуках безпеки.
Спочатку вони провели п'ять днів у Кривому Розі, потім — три місяці у Вінниці. Згодом знову повернулися до Кривого Рогу, щоб хоча б раз на місяць бачитися з татом.
Спочатку вони провели п'ять днів у Кривому Розі, потім — три місяці у Вінниці. Згодом знову повернулися до Кривого Рогу, щоб хоча б раз на місяць бачитися з татом.
Нове місто, нові люди, нове життя. Усе — з нового аркуша. Я дуже емоційна, усе так накопичилося,
У її голосі досі чути ту розгубленість перших днів, коли доводилося одночасно триматися самій і бути опорою для дітей. У Чаплинці, що на тимчасово окупованій Херсонщині, залишилася бабуся дівчат, мама Анастасії. А вони, як родина військового, не мали вибору, адже перебувати в окупованому місті було надто небезпечно.
Ми виїхали в червні 2022-го, а в листопаді прийшли росіяни перевіряти нас. Вчасно виїхали,
У пошуках себе доньки обрали повітряну гімнастику. Поліна та Ксюша записалися на тренування, де познайомилися з дівчинкою, чия мама працювала у фонді «Голоси дітей». Анастасія згодом звернулася до регіонального центру фонду в місті Кривий Ріг — по психологічну допомогу для себе та дітей. Саме там у дівчат з’явилися перші друзі, а мама почала шукати опору.
Дуже добрий колектив, морально й психологічно нам було добре тут,
Доньки мають різні характери, обидві активно займаються спортом і беруть участь у виступах. Поліна, тринадцятирічна, — спортивна й витривала. Вона спокійно витримує поразки та мріє стати тренеркою зі спортивної гімнастики. Одинадцятирічна Ксюша — компанійська, любить навчання. Але кожну невдачу переживає гостро.
Діти почали адаптуватися, знаходити своє місце в новому середовищі. Життя налагоджувалося повільно, але все ж покращувалося: чоловік приїжджав раз на місяць, дівчата готувалися до змагань.
Війна залишалася поруч, але родина будувала стабільність попри все. Аж поки 10 травня 2024 року все не зламалося.
Діти почали адаптуватися, знаходити своє місце в новому середовищі. Життя налагоджувалося повільно, але все ж покращувалося: чоловік приїжджав раз на місяць, дівчата готувалися до змагань.
Війна залишалася поруч, але родина будувала стабільність попри все. Аж поки 10 травня 2024 року все не зламалося.
Ми отримали звістку, що наш тато загинув. Він до цього приїжджав на десять днів у відпустку, ми встигли зробити новорічну фотосесію, побачитися з рідними, він навіть сходив на виступ дівчат. Ніби подарував нам спогади наперед,
Формально чоловік вважається зниклим безвісти, оскільки тіло досі не ідентифікували. Анастасія продовжує пошуки — натрапляла на шахраїв, їздила на мітинги, чіплялася за найменшу згадку.
Уже понад два роки родина живе з надією, що батько живий — вони дуже вірять у це. Старша донька — більш вольова за характером, тримається. Молодша часто згадує тата — коли проходять повз міст, каже: «А наш тато вчив камінчики кидати». Ходить на мітинги, повторює мамі: «Не здумай плакати. Поліція шукає, ми знайдемо тата».
Уже понад два роки родина живе з надією, що батько живий — вони дуже вірять у це. Старша донька — більш вольова за характером, тримається. Молодша часто згадує тата — коли проходять повз міст, каже: «А наш тато вчив камінчики кидати». Ходить на мітинги, повторює мамі: «Не здумай плакати. Поліція шукає, ми знайдемо тата».
Мені інколи так хочеться виплакатися, а я дівчатам сльози не показую. Морально все це дуже тисне на мене. Пів року я не могла взяти себе до рук, психологічно я просто вмирала. Потім старша донька підходить і каже: «Мамо, скоро буде виступ, поший костюм». Потім — менша, і отак я почала їм шити,
Анастасія швачка за фахом, фонд допоміг їй з обладнанням на новому місці. Але від пережитого вона ніби розучилася тримати голку в руках. Раніше жінка ніколи не шила сценічних костюмів, але навчилася всього самостійно. Узяла тканину, сіла за машинку, пошила один костюм, потім другий. Робота повернула їй мотивацію, а згодом вбрання почали замовляти й інші батьки.
Я настільки вже була втомлена, виснажена, знервована — і почала хворіти. Я зрозуміла, що дітям потрібна здорова мама. Два роки мені важко, але намагаюся не нервувати, щоб не хворіти ще більше,
Улітку 2025-го діти поїхали до табору, а Анастасія вперше за весь цей час дозволила собі побути наодинці з собою в горах, у тиші. Подорож у Карпати стала для неї емоційним перезавантаженням.
Тепер Анастасія працює вдома, шиє у перервах між відключеннями світла. Діти не дають матері сумувати — вони постійно в русі. Біль залишився з ними, але вони вчаться жити з ним і не здаватися. І понад усе вірять, що колись повернуться додому вчотирьох.
Авторка: Юлія Діденко
Бф «Голоси дітей» реалізує проєкт «Покращення захисту та механізмів ПЗПСП для дітей, підлітків та їхніх сімей, які постраждали від конфлікту в Україні» у партнерстві з міжнародною неурядовою організацією PlanInternational тa БФ «Помагаєм» за фінансування Федерального міністерства закордонних справ Німеччини (GFFO).
Скопіювати