Схованка Даніеля

Війна поступово забрала у двох братів те, що мало б бути найприроднішим у дитинстві, — відчуття безпеки, легкість, цікавість до життя й буденні дитячі радощі. Щоб навчитися жити поруч зі страхом так, щоб він більше не керував кожним їхнім кроком, хлопцям знадобився рік роботи з психологами благодійного фонду «Голоси дітей».

Даніель щойно закінчив четвертий клас. Він любить малювати й колись захоплювався плаванням. Та нині басейн, де він тренувався, зруйнований російськими обстрілами. Любив і брейкданс, але спортивний комплекс, де проходили заняття, теж більше не працює — його також знищили росіяни.

Старший Марко завершив восьмий клас. Він захоплюється комп'ютерами й технікою, а ще ходить на кікбоксинг — коли є така можливість. Бо інколи тренування доводиться переривати на пів дорозі: якщо починається тривога, він чимдуж повертається додому.

Брати живуть у передмісті Сум, де війна давно стала повсякденністю. «Молнія», «Ланцет», «Шахед», КАБ — ці слова для підлітків уже не просто назви: вони розрізняють зброю на слух. Чують, що саме летить, наскільки близько та чи встигнуть сховатися. Бувають дні, коли здається, що шахеди кружляють просто над дахом їхнього будинку — і тоді кожен новий звук змушує завмирати.

Перші три роки повномасштабної війни нервова система хлопців ніби ще трималася: якось пристосовувалися, продовжували вчитися, гратися, сміятися. Але на четвертий рік сили вичерпалися. Коли Даніелю було дев'ять, а Маркові тринадцять, бабуся помітила зміни, які вже неможливо було пояснити звичайною втомою чи підлітковим віком.

Молодший почав ховатися від кожного небезпечного звуку: так його єдиним місцем порятунку став… кухонний стіл.

Марко ж змінився зовсім інакше. Веселий, відкритий, товариський хлопець поступово став мовчазним і замкнутим. Після сильних обстрілів він ніби вимикався.

Уночі Марко міг не спати: варто було почути бодай якийсь звук — і сон уже не повертався до самого ранку. Обидва хлопці знали всі новини про обстріли міста, пам'ятали, де влучило в тролейбус, де — зруйнувало будинок, де загинули люди. Зрештою їм було страшно виходити з дому, кудись їхати, гуляти чи просто планувати наступний день.

До осередку вони почали приходити всі троє. Спочатку — на індивідуальні консультації, згодом — на групові заняття. Для родини це стало чимось значно більшим, ніж просто зустрічі з психологом. Для них було дуже важливо, що простір справді безпечний: у напівпідвальному приміщенні, де повітряні тривоги вже не здавалися такими страшними.

Якщо сирена лунала під час занять, її майже не було чути. Діти продовжували малювати, ліпити, грати в ігри, пити чай, дивитися фільми, говорити про свої емоції. Саме тут вони вперше побачили, що не одні такі — скуті страхом.

Даніель несподівано знайшов нові захоплення — почав кататися на велосипеді й самокаті. А ще зустрів друзів, з якими познайомився саме в центрі. Для хлопчика, який донедавна боявся виходити з дому, це стало величезним кроком.

Зараз хлопці два дні на тиждень навчаються в підземній школі, ще три — вдома онлайн. Дорога займає чимало часу: десять хвилин пішки до маршрутки, потім сама поїздка, і знову — ще трохи пішки до школи. Але тепер вона вже не здається такою страшною та нездоланною.

Даніель знову почав відчувати себе дитиною. Психологи допомогли йому зрозуміти, що відбувається з його тілом під час страху, навчили технік заспокоєння, самодопомоги та правильного реагування на сильні емоції. Разом з іншими дітьми вони малювали ситуації, які лякають, говорили про них, шукали способи впоратися зі стресом.

Марко теж поступово повертається до життя. Під час тривог він уже не завмирає так, як раніше. Страх нікуди не зник — у місці, де щодня чути вибухи, це було б неможливо. Але тепер він більше не поглинає хлопця повністю, не змушує годинами мовчати й випадати з реальності.

Родина продовжує відвідувати центр і не планує припиняти занять.

Бо війна триває, небезпека нікуди не зникла, а її онуки й досі здригаються від знайомого й такого тривожного гудіння в небі. Але тепер вони мають щось надзвичайно важливе — сили проживати цей страх, друзів, які їх розуміють, і місце, де можна хоча б ненадовго повернутися в безтурботне дитинство.