14.06.2022

Як герої фільму «Віддалений гавкіт собак» пройшли фільтраційний табір російських окупантів і повернулися в Україну

_{Автор статті: Анна Аргірова}

Вісім років Олег ріс разом із війною. Його село одне з найперших відчуло на собі жах повномасштабного наступу. 24 лютого родина Олега спробувала втекти на Західну Україну через Маріуполь. Повернутися в Україну вдалося лише майже через три місяці.

Для Олега повномасштабна війна росії проти України почалася на кілька годин раніше, ніж для більшості українців. У селі Гнутове неподалік російського кордону була глибока ніч, коли росіяни почали обстрілювати вулицю, де жив хлопець. Із першим пострілом у будинку зникло світло. Хоча вдома не було темно, небо палало, здавалося, що вже настав день.

На годиннику було 2:18

За вісім років війни Олег навчився чітко розрізняти звуки пострілів. Тиша здавалася чимось екзотичним, не властивим його рідному селу. Хлопцеві 15 років, і більша частина його життя позначена війною.

Олег зі своїм двоюрідним братом Ярославом часто грали у війну. Інколи вони стелили килим біля відчинених дверей підвалу і намагалися за допомогою гри осмислити те, що з ними відбувалося. Найменший у їхній банді Гліб, двоюрідний брат Олега. Йому лише сім. Він на рік молодший за російсько-українську війну. «Гліб народжений під обстрілами, майже у підвалі, адже ми постійно там сиділи у 2014-му», — каже бабуся хлопців Олександра Рябічкіна.

Гліб

До обстрілів звикли, не звертали на них уваги. Вони стали частиною життя маленького села, єдиною особливістю якого була близькість до російського кордону.

Але цього разу все було інакше. Інтенсивні обстріли тривали кілька годин. Ніч повільно перетікала в день, поки все навколо палало й тріщало. «Це було справжнє пекло, жах, який не описати словами», — згадує Олександра Миколаївна.

О п’ятій ранку вся родина з шести осіб нарешті змогла підвестися на ноги. Перші години війни вони провели на підлозі, не піднімаючи голови. «Ми думали, що нам кінець», — каже жінка.

Налякані були всі, але маленького Гліба страх буквально паралізував. Коли стало трошки тихіше, хлопчик заснув. За кілька годин прокинувся, і бабуся помітила, що він дивиться в одну точку. Олександра Миколаївна спробувала озватися до нього, але Гліб не міг промовити жодного слова у відповідь. Вже за кілька годин у селі почався пожвавлений рух, люди в пошуку порятунку виїжджали до Маріуполя. Серед них була й родина Олега.

Життя в місті, яке поринуло в пітьму

Олег був одягнений у легку куртку, багато речей із собою не брав, усі думали, що через кілька днів повернуться додому. Після 2014-го Маріуполь став для них фортецею. Вони були переконані, що місто не чіпатимуть. Лише згодом зрозуміли, що ця війна дуже відрізняється від тієї, до якої звикли за останні роки.

Олег та Гліб

Вони приїхали до Маріуполя з квитками на київський потяг, датованими 24 лютого, але так і не скористалися ними. Маріуполь надто швидко поринув у пітьму. «Мабуть, добре, що ми не змогли сісти в той потяг, він так і не доїхав до Києва, зупинився в Запоріжжі», — каже Олександра Миколаївна.

25 лютого місто закрили, не було можливості навіть повернутися в рідне село. Сім’я оселилася в родичів. В однокімнатній квартирі юрмилося восьмеро людей, особистого простору бракувало, але це, здавалося, нікого не турбувало. Не лякала й холодна підлога, на якій усі спали.

«Раніше я не дуже заглиблювався в це все, чув перестрілки, але не розумів, що відбувається. Після 24-го зрозумів, що росія на нас нападає конкретно. Найгірше, що з міста вже було неможливо вибратися. Що людям залишалося робити? Виживати! Мене це дуже лякало», — розповідає 15-річний хлопець.

До 10 березня вся родина переважно лишалася у квартирі. Всього за два тижні місто поринуло в хаос. Не було електрики, газу, води та навіть зв’язку. Стріляли цілодобово. Вдень і вночі.

Олег, Ярослав, Гліб

Найважче було дітям, адже вони не розуміли, що відбувається. У збудженому стані не знали, куди себе подіти, замість ігор думали, куди тікати. «Це було схоже на істерику», —згадує Олександра Миколаївна.

Після 10 березня лишатися у квартирі було неможливо. Через безперервні щільні обстріли неподалік у будинках стали вилітати вікна. Рішення ухвалили миттєво: вся родина перемістилася в підвал. Раніше він був зачинений, а тоді хтось зламав двері. У темному, холодному, брудному приміщенні помістилося орієнтовно 60 людей.

Олег, Ярослав, Гліб

У підвалі було досить безпечно, хоча стіни час від часу дрижали від вибухів. «Там було дуже темно і страшно», — згадує Олег.

«Найяскравіші» спогади хлопця про той період у Маріуполі, як вони з тіткою ходили по воду та їжу під обстрілами й авіабомбами. Кожна така вилазка могла бути останньою, але без води сім’я не вижила б.

Спочатку воду зливали із системи опалення, кип’ятили й тільки тоді пили. Коли ця вода закінчилася, лишився один варіант — криниця, до якої йти було одну годину. Навколо криниці вже були захоронення. Люди відчужено стояли по кілька годин у черзі, щоб зрештою наповнити свої порожні посудини.

Олег з Глібом

Один із таких походів по воду Олег пам’ятає особливо добре. Тоді він думав, що помре. Коли піднялися з тіткою Альоною на невисокий пагорб, почули раптом пронизливий свист. Миттєво впали на землю, пірнувши в пилюку, що здійнялася навколо. Олег намагався підвестися на ноги, але знову почув свист. Два снаряди приземлилися неподалік. Хлопця та його тітку врятувало те, що саме тієї миті вони були на пагорбі. «Я був переконаний, що нас вб’є», — згадує Олег. Від страху він почав бігти, особливо не задумуючись про напрямок. Просто вперед. Альона насилу наздогнала його.

«Після цього я лише в підвалі й сидів, бісився з пацанами, щоб не думати про все, що відбувалося навколо. Коли починали стріляти, місця собі не знаходив: то сидів, то лежав. Я панікував: а що як снаряд впаде на нас? Було шкода маленького Гліба, хотів розвеселити його якось, але нам було не до веселощів», — згадує Олег.

Діти розпізнавали звук літака ще здалеку. Тоді вони починали кричати. «Ворон летить, ворон летить, — лунало в глухому приміщенні підвалу. Ці крики лише згущували напруженість, яка панувала серед дорослих. Ніхто з них не знав, чому діти називали літак вороном.

Власного автомобіля родина Олега не мала, а на підконтрольні Україні території можна було дістатися лише особистим транспортом під обстрілами. Хтось підвозив за гроші, але таких сум у родини теж не було. Можна було сісти на російські так звані евакуаційні автобуси, але їхати в тому напрямку ніхто з них навіть не думав. Інколи люди пропонували допомогу, проте зазвичай було одне чи два місця, а вони не хотіли розлучатися. «Дуже багато людей загубилося в цій війні», — пояснює Олександра Миколаївна.

Тому родина лишалася в Маріуполі.

Правила виживання на війні

Їжі було обмаль, хоча люди в підвалі ділилися. Мабуть, це й врятувало. Щоразу, коли здавалося, що продукти от-от закінчаться, хтось магічним чином знаходив картоплину чи цибулину. Із цього варили прісний суп. Їли багато часнику, ще на початку хтось приніс у підвал повну сітку, а також прострочені продукти. «Ми це все їли, і нічого, лишилися живі», — згадує Олександра Миколаївна.

Найбільше Олегові бракувало хліба.

«Інколи я міг прокинутися серед ночі від голоду. Дуже хотілося хліба», — розповідає хлопець.

Що довше вони лишалися в Маріуполі, то складніше було добувати їжу. Часто доводилося ходити розбитими вулицями, які потопали в кам’яному смітті від зруйнованих будинків. «Ці спогади до кінця життя стоятимуть у мене перед очима», — каже Олександра Миколаївна.

Страшнішими за авіаудари були лише мертві тіла, яких із кожним днем ставало дедалі більше. Вони були повсюди, їх просто переступали, не торкалися і не насмілювалися закопувати.

«Я бачив мертві тіла, але не міг у це повірити. Як таке взагалі можливо? Я не розумію смерті цієї. От лежать люди, ви ходите, а вони лежать мертві. Не треба таке пам’ятати, хіба що як страшний сон», — каже підліток.

Було одне негласне правило, єдине, яке справді допомагало: не дивитися на обличчя мертвої людини. «Інакше воно потім довгий час з’являтиметься перед очима», — пояснює Олександра Миколаївна.

У таких обставинах людина повертається до базових налаштувань — виживання.

«Ми наче законсервувалися, не було зовсім почуттів, була страшенна байдужість. Єдине, про що думали: аби тільки нас не покалічило, якщо вб’є, то не так страшно», — згадує жінка.

Родина Олега змогла виїхати з Маріуполя майже через два місяці від початку блокади міста — 19 квітня. Але не на підконтрольну Україні територію, а назад, у рідне село. Дорогу до окупованого Гнутового нарешті відкрили.

Ярослав

Дім, у якому жили чужинці

Спочатку Олег був радий повернутися в рідне село. Але згодом зрозумів, що воно змінилося. Люди, яких він знав усе життя, поводилися інакше. Переважно мовчали, а якщо говорили, то загадками. Здавалися злими, недовірливими, інколи навіть підозрілими. Хлопець не розумів, що відбувається. Невдовзі після приїзду пішов до школи, хотів дізнатися, як справи в однокласників, чи багато людей поїхало. Але школа також змінилася. Найбільш незвичним, мабуть, було бачити на партах російські підручники.

Олег

Після довгих тижнів життя в підвалі він сподівався відчути тепло рідного дому, натомість там відчувалася чиясь присутність. Хоча російські солдати вже вибралися з будинку. На підлозі лежали обривки афіші документального фільму «Віддалений гавкіт собак», у якому Олег знімався за кілька років до того. Постільна білизна була брудна, мабуть, солдати спали у взутті, навколо купи сміття.

«Я плакав, не міг звикнути до свого дому, там було сміття, там же жили, там був просто жах. Ніколи такого не відчував, наче я в якійсь заброшці. Хотілося виїхати звідти, було дуже страшно», — згадує Олег.

Саме село паралізувало, комунікації досі не були налагоджені, будинок лишався без води. Ціни на харчі суттєво зросли. Село ще більше віддалилося від цивілізації. Транспортного сполучення із сусіднім населеним пунктом, де є поліклініка та пошта, не було. Дістатися туди можна було хіба що пішки.

Родина Олега вперше від початку війни ухвалила свідоме рішення покинути свій дім.

Єдиний спосіб виїхати із села — пройти фільтраційний табір.

Шлях додому

Від самого словосполучення «фільтраційний табір» стає ніяково. «Ми намагалися не задумуватися, чому ці табори існують і навіщо нам через них проходити. Просто хотіли, щоб цей жах якомога швидше закінчився», — каже Олександра Миколаївна.

Олександра Миколаївна

Коли прибули до такого табору, всіх розподілили по різних наметах. Окремо жінок, чоловіків та підлітків. Теоретично вони мали б відповісти на кілька запитань, щоб отримати перепустку для перетину кордону. На практиці ж це було радше схоже на допит.

Чи є знайомі серед військових?

Чи допомагали армії?

Чи маєте татуювання? Покажіть.

Чому видалили свої соціальні мережі?

Хто ця людина на фото у вашому телефоні?

Зрештою всі шестеро членів родини отримали перепустку. Нарешті вони могли виїхати за кордон. Попереду був кількаденний шлях через росію, Латвію, Литву та Польщу, щоб повернутися в Україну.

«Ми вижили, бо трималися разом», — переконана Олександра Миколаївна. «Коли разом, нічого не страшно», — додає Олег. Після всього пережитого він зізнається, що став добрішим, хочеться більше допомагати людям. «Я знаю, як це, коли ситуація складна, а в тебе нічого немає», — каже 15-річний хлопець.

У тиші нового дому намагається не згадувати про події останніх місяців. «Але чомусь хочеться гратися у війну», — зізнається Олег.

За словами бабусі, поведінка дітей дуже змінилася. Попри умовну безпеку, психічний стан ще не нормалізувався. Інколи вони закриваються в собі, часто роздратовані й агресивні. Сама ж Олександра Миколаївна постійно хоче спати: «Я ніяк не можу насолодитися тишею, що тут є. Ми вісім років не спали, стріляли всі вісім років. Так, це було не поруч, але ж ми чули вибухи, і тепер я не можу повірити, що сплю в тиші».

Олег, Ярослав, Гліб

Нині родина відновлює сили. Вони живуть у селі на підконтрольній Україні території. У рідне Гнутове повернуться, лише якщо там буде українська влада. А поки цей момент не настав, тримати своє життя на паузі не збираються. Як і багато інших українців, готові відбудовувати його з нуля на новому місці.

Всі відеоісторії наших героїв, а також цікаву та користну інформацію ви можете знайти на нашому youtube каналі.