Допомога дітям та батькам

Реагуємо на розмаїті потреби дітей, чуємо їх і надаємо допомогу вчасно, професійно й відповідно до їхніх запитів.

Детальніше

Посилення громад і дитячих закладів

Разом із громадами та місцевим бізнесом створюємо інклюзивні простори, майданчики, сенсорні кімнати, хаби для дітей і підлітків.

Детальніше

Професійна підтримка фахівців та експертиза в травмі війни

Формуємо спроможність фахівців широкого профілю по роботі з дітьми.

Детальніше

Адвокація голосу дитини

Посилюємо голос дитини через соціальні кампанії, дослідження та аналітику.

Детальніше

Центр Дитинства

Фонд будує масштабний центр підтримки для дітей і батьків, які постраждали від війни.

Детальніше

Укр

Eng

Підтримати

Історії дітей

Про фонд

Наша історія

Центри фонду на місцях Онлайн-підтримка Команда Вакансії

Звіти Поширені запитання Політики фонду Медіа про нас

Партнери Експертні матеріали Наша книга

Напрями роботи

Допомога дітям та батькам Посилення громад та дитячих закладів Професійна підтримка фахівців Центр дитинства Адвокація голосу дитини

Збори

Новини

Укр

Eng

Усі історії

21.05.2026

«Я ніби сиджу на двох стільцях»: історія 15-річної Поліни з Харкова, яка вчиться жити між Польщею та домом зі своїх спогадів

У кожному новому дні Поліна шукає щось хороше. Вийти на галявину за будинком, натрапити на книжку, яку ще не читала, погуляти з молодшим братом або й просто зловити момент, коли сонце нарешті вийшло після кількох похмурих днів. Вона й сама каже, що нагадує собі Поліанну з роману Елеонор Портер — ту саму дівчинку, яка жила за принципом «гри в радість» і навіть у найскладніші моменти намагалася знаходити щось світле.

Поліні — 15. Вона вже рік живе в польському Ольштині й потроху почала називати його домом. Але щоранку дівчина прокидається на онлайн-уроки своєї рідної харківської школи. Гру на гітарі теж вивчає в українській музичній школі — онлайн.

Для неї це зв’язок із домом справжнім — і означає він набагато більше, ніж просто навчання. У Харкові, на Північній Салтівці, залишилося її дитинство. Її дім. Її кімната. Її маршрут до метро-школи, до якої вона колись ходила під час обстрілів і куди їй все одно хотілося йти, бо там були свої люди, свої друзі, своє звичне життя.

Тепер будинку Поліни вже немає. Буквально: дім уже розібрали після російських руйнувань. І це досі для неї дуже дивне відчуття — коли місця, де колись було життя, більше немає.

«Я ніби сиджу на двох стільцях»: історія 15-річної Поліни з Харкова, яка вчиться жити між Польщею та домом зі своїх спогадів — Фото 1

«Я ніби сиджу на двох стільцях»: історія 15-річної Поліни з Харкова, яка вчиться жити між Польщею та домом зі своїх спогадів — Фото 2

Коли почалася повномасштабна війна, Поліні було 10, і вже за перший рік великої війни вона встигла прожити ніби декілька різних життів у різних місцях.

Спочатку родина виїхала в Дергачі на Харківщині до знайомих. Там теж було небезпечно, але поруч були рідні й у приватному будинку можна було сховатися в льосі — а тоді навіть це здавалося певною стабільністю. Потім був Кременчук, квартира маминої тітки, далі — село під містом, велике подвір’я, літо серед чужого дому й постійне відчуття тимчасовості. Восени родина повернулася до Харкова.

Це було як кочове життя. Ми постійно кудись переїжджали, жили в знайомих чи родичів. І всюди були ніби не у своїй тарілці. Дуже хотілося додому,

— згадує тепер той період Поліна.

Після початку війни дівчина почала більше помічати й цінувати прості речі, бо те, що колись здавалося їй звичайним і постійним, раптом стало дуже крихким. Зрештою це відчуття дому — нехай і тимчасового — повернулося до них у Харкові, у квартирі знайомих, де родина прожила найдовше після початку великої війни. Там, попри сирени, ракети й «шахеди» над містом, було психологічно легше. Бо це був Харків: їхній Харків.

Але згодом довелося поїхати і звідти.

Ми поїхали в Польщу. Тут принаймні спокійно. Я думала, що це ненадовго. Думала — поїдемо, буде спокійніше, а потім повернемося. Але ось уже рік ми тут. На початку мені було дуже важко: були сльози, якась депресія, я дуже сумувала за всіма.

Та Поліна справді живе за тим самим принципом «гри в хороше» — і з часом почала потроху адаптовуватися до нового життя. Познайомилася з іншими українськими дівчатами, знайшла друзів, почала більше гуляти й відкривати для себе нове місто.

Але водночас усередині залишилося дуже знайоме багатьом підліткам відчуття — ніби ти більше не належиш повністю жодному місцю.

Зараз у Польщі вже є якесь відчуття дому, але не до кінця. Бо є думки й спогади про Харків. Я ніби сиджу на двох стільцях і не можу нормально вмоститися ані там, ані тут. Харків для мене — це дуже особливе місто. Мені дуже хотілося потрапити до Будинку «Слово», і мені досі сумно, що так і не дійшла до нього. А ще я всім тут розповідаю про квадратну піцу, про «Буфет», про харківські парки. Це ніби дрібниці, але саме з них складається відчуття дому,

— вважає Поліна.

Саме після переїзду вона почала більше цікавитися українськими творчими проєктами й шукати спосіб краще зрозуміти себе та інших підлітків зі схожим досвідом. Так вона потрапила на поетичну резиденцію з елементами арттерапії від «Голосів дітей».

Через безпекову ситуацію та навчання Поліна не змогла поїхати на саму резиденцію в Карпати, але долучилася до занять із письменницею Катериною Міхаліциною — і несподівано, навіть попри відстань, відчула близькість з іншими учасниками.

Було дуже комфортно. Усі одне одного розуміли й не засуджували. Ми ніби відчували навіть за тисячу кілометрів, що розуміємо одне одного. Катерина Міхаліцина дуже багато розповідала про світ письменництва, ділилася творчим досвідом. І поруч із такими людьми це дуже класно.

Найбільше Поліну вразила графічна поезія — формат, у якому текст поєднується з візуальним образом, малюнком, формою, кольором. Коли слова можна не тільки прочитати, а й буквально побачити. Саме так у неї народився твір про зірки й війну — ідея, яку вона давно носила в собі.

Найперше я намалювала малюнок — простий, хоча не вмію малювати. А потім до цього малюнка я якось гралася текстом — і в мене народився вірш.

Курс поезії з елементами арттерапії став для Поліни місцем, де вона вперше по-справжньому дозволила собі говорити вголос про те, що відчуває. А ще — змогла читати на публіку власні вірші. Спочатку було страшно, але саме там цей страх остаточно розчинився — серед підлітків, які, як і вона, теж пережили втрату дому, часті переїзди, самотність і війну.

Творчість у важкі періоди дуже тримає. Хтось танцює, хтось занурюється в музику, а для мене це — поезія. І я вважаю, що ти справді так вивільняєш свої емоції. Коли ти це виписуєш — ніби залишаєш краплинку душі в тексті, і тоді стає легше. А потім, повертаючись до вірша, ти згадуєш той період — і в тебе або радість, або сльози. Ти ніби дістав якийсь дух із себе, закупорив у баночку, і він світиться в ній. Це може бути сум, гнів, любов, радість — але все це назавжди збережеться у вірші, сховається між словами й метафорами.

У Польщі, каже Поліна, вона майже не зустрічала людей, які так само сильно люблять поезію. А на поетичній резиденції з’явилося те коло однодумців, де можна говорити про книжки, тексти, сенси — і тебе зрозуміють. Де ти ніби потроху наповнюєшся через інших людей, через цей обмін досвідом, думками, словами. Тож і після резиденції учасники продовжують спілкуватися онлайн.

Для Поліни це теж — тримати зв’язок із домом, який їй дуже важливо не втратити. Бо дім для неї — це вже давно не лише конкретна квартира чи місто на карті: це — пам’ять, мова й люди.

Я не можу забути про дім. Бо там було моє життя. І де б я не була далі — я все одно пам’ятатиму, де моє коріння.

Мистецькі лабораторії «Голосів дітей» — це частина психосоціальної підтримки фонду, де підлітки разом із психологами та творчими менторами пишуть тексти, знімають короткі фільми, створюють театральні роботи й беруть участь у музичних джемах.

Ми продовжуємо розвивати психосоціальну підтримку через мистецтво, бо через нього діти також проживають свій досвід війни та знаходять внутрішню опору, яка залишається з ними і після завершення резиденцій.