«Якби побачили, вони ж могли за це пристрелити»: як 11-річна Кіра виїхала з окупованого Херсона
Кіра прокинулася вранці від гучних вибухів. Було 24 лютого 2022 року. Їй — лише вісім. Уже тоді її мама Ганна розуміла: родина опинилася в зоні ризику — адже вона викладала історію України, а така професія могла викликати підозру в окупантів.
Разом із родиною Кіра сховалася в бабусиній кімнаті. У ній було найменше вікон, тож здавалося, що там бодай трохи безпечніше. Тепер дівчинці одинадцять, і вже понад три роки вона живе у Львові. Її історія — це шлях від страху під час окупації Херсона до нового життя, творчості та допомоги іншим.
Я прокинулася й почула вибухи. Спочатку не зрозуміла, що відбувається, але мама була стривожена, а вибухи повторювалися. Ми з братом, мамою, бабусею й нашим псом зібралися в бабусиній кімнаті. Я залазила під стіл разом із собакою, ми поставили лампу й сиділи там. Пам'ятаю, як над будинком пролітала ракета — було чути свист, і ми дуже злякалися, бо могло потрапити просто в дім,
— згадує дівчина.
В окупованому Херсоні за продуктами доводилося вистоювати багатогодинні черги. Під час однієї з прогулянок до магазину вони побачили російську військову машину. Її мама навіть подумала про спротив, але стрималася. Вона добре розуміла: будь-який необережний крок міг мати серйозні наслідки — затримання її самої чи примусового вивезення доньки до росії.
Мама тримала в кімнаті біля ліжка ніж, як маленьку сокирку. На всякий випадок. Бо в місті не було поліції, нікого, і було страшно, що можуть прийти мародери,
— розповідає Кіра.
17 квітня 2022 року родина нарешті змогла виїхати. На блокпостах їхня маленька такса гавкала на військових у балаклавах, а мама — вчителька історії України — ховала ноутбук із навчальними матеріалами під ногами в машині. Мову ґаджетів також довелося змінити з української на російську.
На виїзді з Херсона стояли рашисти. Вони зупиняли багато машин, перевіряли речі, але нас не перевірили. Може, тому що в машині сиділа я й подруга мого брата, і ми виглядали як звичайна родина. А мама везла з собою ноутбук — вона ж учителька історії, там було багато про Україну. Якби побачили, вони ж могли за це пристрелити. Було дуже страшно. Ми дуже злякалися, що вони можуть щось зробити псові або взагалі витягти його з машини,
— згадує дівчинка.
Перші місяці у Львові Кіра проживала з відчуттям постійного страху. Її лякали навіть незнайомці на вулиці, не кажучи вже про звуки військової техніки. Після життя в окупованому Херсоні звичка насторожено вдивлятися в обличчя залишалася — адже там ніколи не було певності, хто перед тобою: звичайна людина чи хтось, від кого варто триматися якомога далі.
Могла йти з мамою вулицею, і щойно щось гуділо — хапала її за руку. Мама казала: "Кіра, це наші, не бійся", але страх усе одно залишався. Бо в окупації будь-яка машина — це загроза,
— ділиться спогадами Кіра.
Її мама знайшла групу допомоги для херсонців, через яку дізналася про творчий гурток неподалік. Кіра обрала театральний клас і вокал. Упродовж трьох зим поспіль вона грала роль у вертепі, виступала в різних локаціях і збирала пожертви — спершу на дрони для ЗСУ, згодом на обладнання для гуртка.
Для Кіри особливим досвідом стали виступи у військовому госпіталі. Спершу їй було страшно — важко було дивитися на поранених військових. Але вона була не сама: її підтримували мама та вчителька з театрального гуртка, і Кіра поступово долала страх. За кілька місяців вона побувала в госпіталі близько десяти разів: колядувала, читала вірші Шевченка, співала гаївки.
Ми навіть виступали у військовому госпіталі. Тоді мені було дуже страшно туди йти. Але зі мною були мама, моя вчителька з театрального гуртка й знайомі діти — і я трохи заспокоїлася. Деяким військовим було дуже важко: вони лежали в ліжках без ніг або без рук. Їм було сумно, бо це ж непросто — лежати в госпіталі й щодня бачити біль. Ми приходили, щоб подарувати їм хоча б трішки радості, звеселити їх,
— розповідає Кіра.
Після цього дівчина почала займатися грою на гітарі — і захопилася з першого заняття. Вона продовжує навчання й нині, а її вчитель уже готує дівчину до першого виступу в місцевому клубі. Разом із хлопчиком з гуртка вони готують дует — виконуватимуть «Ніч яка місячна».
Кіра часто відвідує центр «Голосів дітей» у Львові. Тут вона побувала на багатьох заняттях — настільних іграх, творчих майстерках, а ще брала участь у психологічній групі. З дітьми працювали дві психологині, а в самій групі зазвичай було від десяти до п’ятнадцяти учасників. Підлітки обговорювали складні теми, училися краще розуміти себе, а наприкінці кожної зустрічі малювали на задану тему. Заняття з психологами допомогли їй краще комунікувати з людьми.
Ще я відвідувала психологічну групу. Ніколи не хотіла прогулювати ці зустрічі — тут було дуже цікаво. Тут взагалі дуже класний простір, добрі люди, які завжди можуть допомогти, якщо щось трапиться чи просто потрібно поговорити,
— ділиться враженнями Кіра.
Від страхів під окупацією до музичної сцени — шлях, який Кіра пройшла завдяки підтримці близьких і психологів фонду. На запитання, чи варто відвідувати центр, дівчинка відповідає без вагань.
Це дуже допомагає. Наприклад, тут є психологи, з якими можна поговорити. Мені ці заняття допомогли краще комунікувати. Я почала більше розмовляти, мені стало легше знайомитися з новими людьми,
— підсумувала Кіра.
У наших регіональних центрах підлітки можуть знайти спільноту однодумців, отримати психологічну підтримку, взяти участь у творчих заняттях та іграх. За потреби кожен також може звернутися на нашу безоплатну лінію психологічної допомоги для дітей і батьків: 0 800 210 106.
Якщо ви поділяєте місію «Голосів дітей» — підтримайте щоденну роботу фонду благодійним внеском.
