Усі історії
17.09.2025
Шлях до безпеки та мрії про власний дім: історія родини з Каланчака
У Каланчаку, що на Херсонщині, вересень завжди особливий. Це час, коли степи вкриваються золотавим серпанком. Тут пахне морем, хоча звідси воно аж за 30 кілометрів. У вересні селище зазвичай відзначає свій день народження.
Саме у вересні, рятуючись від окупації, виїхала й Тетяна з трьома дітьми — Єгором, Олексієм і Настею. Це було рівно три роки тому. Тепер родина живе в Модричах, що на Львівщині. Тут немає степів, а до моря звідси майже 700 км. Проте саме тут родина знайшла прихисток і вже влилася в нове життя. Цього літа благодійний фонд «Голоси дітей» підтримав їхню адаптацію, організувавши творчі заняття для дітей силами мобільних бригад.
Саме у вересні, рятуючись від окупації, виїхала й Тетяна з трьома дітьми — Єгором, Олексієм і Настею. Це було рівно три роки тому. Тепер родина живе в Модричах, що на Львівщині. Тут немає степів, а до моря звідси майже 700 км. Проте саме тут родина знайшла прихисток і вже влилася в нове життя. Цього літа благодійний фонд «Голоси дітей» підтримав їхню адаптацію, організувавши творчі заняття для дітей силами мобільних бригад.
Тетяна: мама, яка врятувала родину
Тетяна, мама Єгора, Олексія та Насті, із самого дитинства проживала в Каланчаку. Вона працювала художньою керівницею в місцевому будинку культури. Навіть під час окупації не приховувала своєї любові до України, що й створювало небезпеку для неї. Тетяні почали погрожувати за один із патріотичних дописів у фейсбуці. З часом залишатися в рідному селищі ставало дедалі небезпечніше.
Я не хотіла, щоб мої діти навчалися в російській школі. Мені погрожували за мої погляди. Потім я почала боятися навіть просто виходити з дому,
Проте зважитися на виїзд було дуже нелегко. Тетяна усвідомлювала, що втрачає все: дім, роботу, звичне життя. Розуміла й те, що більше не підтримуватиме зв'язок із рідними, які опинилися по різні боки політичних поглядів.
Морально це було дуже важко. Я прожила в Каланчаку все життя, але залишатися означало наражати на небезпеку себе й дітей. Я не впевнена, що якби наважилася жити там і надалі, то й досі була б на волі або взагалі жива,
Увечері 11 вересня 2022 року, після трьох тижнів очікування, Тетяна отримала повідомлення про волонтерський виїзд. Уже наступного ранку вона з дітьми та котом Степаном сіла в автобус.
Степана ми не планували брати з собою. Але в останній вечір він так ходив коло нас, так тулився, ніби відчував лихе,
Лихе й справді сталося на блокпості біля Нової Маячки: п’яний російський військовий погрожував розстріляти автобус із 20 пасажирами, серед яких було 9 дітей. Він відкрив вогонь у повітря, залякував людей, поки його не вмовили відпустити всіх. Коли автобус нарешті прибув до українського блокпоста, Тетяна заплакала — від напруги, від переживань і... від радості.
Ми обіймали наших, хотілося їх цілувати. Я тоді сказала: ми ніби вирвалися з минулого в майбутнє,
Після 8 місяців окупації Тетяна була вражена низькими цінами в українських магазинах — продукти та засоби гігієни були значно доступнішими, ніж на окупованих територіях. У Запоріжжі вони кілька днів перепочили й вирушили евакуаційним потягом до Львова, а потім — у Модричі, що між Бориславом і Трускавцем. Тут і оселилися в місцевому санаторії.
Степан, їхній маленький талісман, як називала його сама родина, прожив із ними ще один рік, ставши частиною їхньої нової історії.
Степан, їхній маленький талісман, як називала його сама родина, прожив із ними ще один рік, ставши частиною їхньої нової історії.
Нове життя
Єгор — старший син у родині. Йому вже 19. До нового життя він адаптувався досить швидко: треба було продовжувати навчання та якнайскоріше йти працювати, щоб допомагати мамі. Легко пристосувалася й Настя — зараз їй уже 9. А от для Олексія переїзд видався важким. Нова школа й оточення спочатку здавалися йому ворожими. Тож знадобився час, щоб звикнути до нового життя. Він відсвяткував тут уже свій 12-й день народження.
У Модричах родина знайшла прихисток у місцевому санаторії. Тут їм комфортно: є дві кімнати для родини та все необхідне. Поруч — школа, природа, озеро. Тетяна продовжує дистанційно працювати художньою керівницею Каланчацької громади, а також працює в одному з готелів Трускавця.
Звісно, грошей не вистачає, ми досі боремося за виплати ВПО, але я не шкодую, що виїхала. Там ані я, ані мої діти не були б у безпеці,
Творче пробудження з «Голосами дітей»
Цього літа наймолодша в родині — Настя — познайомилася з «Голосами дітей». Протягом канікул мобільна бригада благодійного фонду від трускавецького хабу проводила в Модричах творчі заняття. Усе це — у межах проєкту з Terre des Hommes (Німеччина) щодо посилення якості послуг із психічного здоровʼя та психосоціальної підтримки (MHPSS) дітей і гарантування етичного висвітлення досвіду дітей у війні. Як розповідає фахівчиня з організації дозвілля Юлія Журавчак, перші зустрічі стали справжнім викликом.
Коли ми приїхали вперше, майже всі діти буквально «залипли» в ґаджетах. Було складно вмовити кожного відкласти планшет. На ознайомчому занятті ми ліпили з пластиліну, але структурувати заняття було непросто — здавалося, діти бунтують проти будь-яких інструкцій і правил.
Натомість дорослі виявили велику зацікавленість. Вони активно заповнювали анкети та цікавилися заняттями для дітей. Кожен наступний виїзд бригади ставав експериментом.
Команда везла із собою все необхідне для творчості в польових умовах: фарби, бісер, нитки, глину, настільні ігри. Разом із дітьми малювали, створювали аплікації, ліпили з глини й грали в настільні ігри. А коли вирішили проводити заняття в альтанці на вулиці — діти остаточно забули про гаджети й занурилися у творчість. З часом навіть сформувалася постійна група, яка щоразу чекала приїзду автобуса «Голосів дітей».
Команда везла із собою все необхідне для творчості в польових умовах: фарби, бісер, нитки, глину, настільні ігри. Разом із дітьми малювали, створювали аплікації, ліпили з глини й грали в настільні ігри. А коли вирішили проводити заняття в альтанці на вулиці — діти остаточно забули про гаджети й занурилися у творчість. З часом навіть сформувалася постійна група, яка щоразу чекала приїзду автобуса «Голосів дітей».
Новини в Модричах поширюються швидко. Діти почали радісно зустрічати нас вигуками «Ура! Приїхали!» і просили приїжджати ще,
Насті найбільше подобалося малювати, проте вона із захопленням відкривала для себе й інші нові заняття.
Мрії про майбутнє
Родина Тетяни мріє про власний будинок — бодай маленький, але обов'язково свій.
Ми завжди жили в орендованих квартирах чи будинках, а тепер у санаторії. Хочеться свого куточка,
Діти з мамою вже полюбили це місто. Вони часто відпочивають на озері, катаються на велосипедах, ходять у ліс по гриби. Єгор мріє про кар’єру за кордоном. Олексій уже має тут друзів. Настя малює і мріє відвідувати танцювальні заняття — у рідному Каланчаку вона лише встигла розпочати їх, як почалося повномасштабне вторгнення.
Усі вони все ще сумують за домом, але бажання повернутися до Каланчака стає все слабшим. Бо вони вже полюбили своє життя тут.
Усі вони все ще сумують за домом, але бажання повернутися до Каланчака стає все слабшим. Бо вони вже полюбили своє життя тут.
Скопіювати