«Прийшли з автоматами й направляли зброю на дітей»: історія Насті й Ніколаса з Мелітополя
Коли 24 лютого 2022 року ракети влучили у військову частину поблизу їхнього дому в Мелітополі, 15-річна Настя ще не знала, що попереду її чекатиме довга дорога через сімнадцять ворожих блокпостів і необхідність стерти своє життя з телефону. Донька військового разом із мамою Тетяною та 7-річним братом Ніколасом втратила дім, але знайшла сили почати нове життя.
Коли окупанти прийшли з обшуками
Після початку повномасштабної війни родина сховалася за містом у друзів. Але навіть там вони не були в безпеці. Росіяни ретельно обшукували домівки, намагаючись знайти родини українських військових.
Прийшли з автоматами. Направляли зброю на дітей та стріляли в підлогу на кухні,
— згадує мама Тетяна той день, коли росіяни увірвалися до їхнього тимчасового притулку.
Родині пощастило — їх тільки залякували. Але Тетяна знала: інші сім’ї військових зазнавали жорстоких репресій. Знайомих дівчат вивозили до підвалів і змушували телефонувати чоловікам із вимогою здатися.
Мій чоловік завжди казав, що нам треба вибиратися, бо ми — його слабкість,
— розповідає жінка.
Легенда для виживання
За три дні після візиту окупантів родина Насті знайшла перевізника. Попереду чекали щонайменше сімнадцять блокпостів із ретельними перевірками. Щоб пройти їх непомітно, Тетяна придумала легенду.
З нами їхала жінка похилого віку. Для росіян я була її племінницею, і разом з дітьми ми їхали до лікарні в Запоріжжя. Щоб не бути схожими на біженців, речей брали мало. Ми навіть капці не взяли,
— згадує мама.
Найважче було Насті — їй довелося видалити з телефону все своє підліткове життя: фото, застосунки, контакти друзів.
Пам'ятаю, як у мене в телефоні було багато цікавого. Однак мама змусила мене все видалити. Зробити це було дуже важко. Це було моє життя, яке я мусила стерти,
— ділиться спогадами дівчина.
Нове життя крізь призму психологічної допомоги
Із Запоріжжя родина потрапила до Львова, звідти — до Литви, де вони перебували рік. Засумувавши за домівкою, повернулися в Україну й оселилися в Івано-Франківську.
Діти довго не могли адаптуватися. Настя боялася знайомитися з новими друзями, молодший Ніколас панічно реагував на повітряні тривоги. Обидвоє тримали емоції в собі, наче поставили життя на паузу.
Про свої відчуття діти довгий час не говорили. Тримали всі емоції в собі,
— розповідає Тетяна.
Робота з психологом допомогла Насті врешті знайти друзів. Сьогодні вона займається малюванням, відвідує театральну студію та вивчає англійську. Дівчина полюбила рожевий колір і навіть пофарбувала в нього волосся.
Психолог казала, що в такий спосіб донька намагається повернутися в дитинство, яке було безпечним,
— ділиться її мама.
Ніколас ходить до школи, хоча друзів у нього поки мало — хлопчик залишається дуже чутливим до несправедливості й може одразу заплакати, часто перебуває наодинці з думками. Гучних звуків діти досі бояться, але вже навчилися керувати своїм страхом.
Про історію родини з Мелітополя розповіло й українсько-польське медіа SESTRY. Повний текст статті доступний для читання на платформі видання.
Кожна така родина потребує підтримки, і наш фонд працює над тим, щоб надати її вчасно. У наших регіональних центрах підлітки можуть знайти спільноту однодумців, отримати психологічну підтримку, взяти участь у творчих заняттях та іграх.
За потреби кожен також може звернутися на нашу безоплатну лінію психологічної допомоги для дітей і батьків: 0 800 210 106.
Якщо ви поділяєте місію «Голосів дітей» — підтримайте щоденну роботу фонду благодійним внеском.
