21.11.2025

Підтримка, що повертає рівновагу — історія Лізи та Даші, сестер з Олешок

Ліза й Даша живуть у гуртожитку в Києві. У кімнаті, де вони мешкають з мамою, один стіл на всіх, ліжка в ряд, у шафі на полицях акуратно складені речі. Невеличка, на 35 квадратів, оселя. Загальні кухня та душ на поверсі. І все це зовсім не схоже на рідний дім, де дівчата народилися й виросли. Де було власноруч зроблене татом двоповерхове ліжко для сестер. Де величезна домашня бібліотека, зібрана мамою. Де будинком можна було блукати в абсолютній темряві, бо знаєш у ньому кожен куточок наосліп.

Покинути рідний дім і після двох років життя в окупації таки переїхати до Києва стало для сестер однією з найболючіших втрат. Звикнути до нової буденності та прийняти велике місто родині допомогли психологи благодійного фонду «Голоси дітей».

Фото: Даша, Ліза та їхня мама (особистий архів)

Місце, пронизане спогадами

Рідний будинок дівчат — у нині тимчасово окупованих Олешках. Його звели їхні бабуся та дідусь у далеких 60-х — цеглинка за цеглинкою. Допомагала будувати й мама Жанна.

Кожен камінчик там закладений бабусею, дідусем, мамою. Цей будинок — наша родинна історія. З ним стільки всього пов’язано! Там не євроремонт і не круті меблі: там затишок у кожному сантиметрі. Там ніби аура єдності, фізично ми тут, а духовно — там. У нас був один телевізор, а перед ним диван, і ми всією родиною збиралися дивитися фільми,

— згадує 18-річна Ліза.

Підтримка, що повертає рівновагу — історія Лізи та Даші, сестер з Олешок — Фото 1

Підтримка, що повертає рівновагу — історія Лізи та Даші, сестер з Олешок — Фото 2

Я згадую наше фортепіано, за яким ми із сестрою 10 років займалися, коли навчалися в музичній школі. Як плакали, бо ніяк не вдавалося зіграти правильно, і які були щасливі — коли нарешті вдалося. Усе там пронизано нашими спогадами,

— додає 15-річна Даша.

Удома на їхньому подвір'ї росте великий горіх: його видно з вікна зали. Там найсмачніші херсонські томати — із власного городу, усього в декількох метрах від дому. Там, в Олешках, і школа, яку дівчата не покинули навіть після виїзду. Ліза закінчила її 2024 року онлайн. Даша — продовжує навчатися. Зараз вона вже в 9 класі. У цьому олешківському ліцеї й досі працює мама дівчат: викладає онлайн.

Ліцей уже побитий декілька десятків разів, але стоїть. В окупації ми навчалися онлайн, вдома. І це було дуже складно: часто відключали світло, не було стабільного інтернету, але ми вчилися! Мама допомагала нам і завжди була поруч,

— ділиться Даша.

Два роки на лінії вогню

Окупація Олешок почалася швидко — 24 лютого 2022 року російські солдати увійшли в місто з боку тимчасово анексованого Криму й установили окупаційну владу. Перші дні сестри не виходили на вулицю, але вся родина була впевнена: окупація ненадовго, скоро місто звільнять — і життя стане таким, як було раніше.

У тому, що все буде добре, доньок переконувала мама. Жінка й досі вірить — з огляду на обставини, головне, що всі в родині вбереглися й протрималися в окупації цілих два роки. У те, що біда омине їхню родину, вона твердо вірила з першого дня.

Ми звикли. Страху не було, бо коли ти на лінії вогню, як каже мама, просто робиш те, що мусиш. Батьки були єдиною опорою, підтримкою, і на дуже тонкій емоційній ниточці ми підтримували одне одного. Коли відчувалося, що мама спокійна та впевнена, то й ми автоматично почувалися так само,

— розповідає про ті дні Даша.

Окупація припала на мій підлітковий вік, коли тобі здається: «Я ж найрозумніша, а всі мене не розуміють». Такі ж настрої були і в Даші. Але повномасштабна війна змусила нас знайти спільну мову з батьками. Бо вони були єдиними людьми, які турбувалися про нас і любили,

— додає Ліза.

Коли в червні 2023-го підірвали Каховську ГЕС, перші кілька днів уся родина залишалася вдома: вода не підходила до будинку. Але ризик затоплення все ж залишався високим, тож мама та доньки вирішили їхати до квартири знайомої — на найвищій точці Олешок. У поспіху схопили документи, трохи одягу й… фен.

Фен я взяла, тому що я намагалася зберегти абсолютно все із цього будинку. Цей фен комусь здається безглуздою річчю, але для мене він є уособленням того, що все в цьому домі важливе для мене. Я гребла все, що траплялося під руку, бо хотіла зберегти все по максимуму, але мені просто сил не вистачило б підняти увесь будинок! Ті дні були, як в найгіршому фільмі жахів. Такого не знімеш і про це не розкажеш. Страх і адреналін були на найвищій точці за все життя. Коли ти бачиш небезпеку на власні очі, а зробити нічого не можеш. Річка — моя стихія, бо я займалася каное й любила плавати: тиша, хлюпіт води, спів пташок. Це було моє місце спокою, і коли виявилося, що це місце мене може буквально вбити, це було дуже моторошно,

— поринає в спогади Ліза.

Мама того дня повернулася до будинку, обійняла стіни, поклала камінчик під дім і сказала: «Тримайся, ріднесенький». Ми прожили в чужій квартирі три дні. А коли повернулися, побачили, що вода зупинилася саме в тому місці, де мама заклала камінчик. Це було для нас справжнє диво. Ще одне підтвердження сили нашого дому, який захищав усе навколо — від рідних стін до покинутих сусідських тварин,

— і досі дивується Даша.

На той час родина вже мала дев’ять собак, вісім котів, шістдесят курей — прихистили всіх, кого покинули люди, тікаючи від війни. Сестри згадують, що коли люди, виїжджаючи, розуміли, що або вони, або тварини, вибір був очевидним.

Ми ж узяли тоді на себе завдання доглядати за тваринами, бо вони самі себе не нагодують, не зведуть хату. Війна війною, а їсти їм треба було, щоб вижити,

— пояснюють дівчата, чому, ризикуючи життям, годували тварин.

Щоранку, в обід та ввечері мама варила кашу тваринам, а Ліза з Дашею брали велике відро і йшли вулицею до покинутих домівок, аби нагодувати тих, хто стереже ці будинки, як свої рідні. Вони йшли вулицями, коли над головами літали снаряди, ховалися під стіни, аби не зачепило уламками, але годували тварин.

Київ: у пошуках себе

В Олешках жити ставало дедалі небезпечніше: не було рятувальників, не було лікарів. Коли в січні 2024 року поруч загинула сусідка, родина ухвалила важке, але вже вкрай необхідне рішення — виїжджати. У місті залишився батько — допомагати стареньким і доглядати тварин.

Найважче було сісти в таксі й зрозуміти, що ти бачиш рідні вулиці, будинок не те щоб востаннє, але ще довгий час не побачиш їх знову. Найважче було зробити перший крок і помахати у вікно татові, коли він залишався там сам,

— діляться сестри своїм найважчим спогадом у житті.

У Києві в них були друзі та родичі, тож було кому підтримати морально. А втім, адаптація до нових реалій життя далася важко. Родині бракувало грошей. Нелегко було звикати до життя в гуртожитку: у рідному домі в кожної була власна кімната, а тут життя — ніби у всіх на очах.

В Олешках усе просто: три маршрутки, місто пішки за годину можна обійти, а Київ великий і складний, у ньому так багато всього, що ти ніби губиш себе серед нього — себе того, ким ти був удома,

— зізнаються Ліза та Даша.

Психологічна підтримка та майбутнє

Усе це позначилося на психологічному стані дівчат і їхньої мами: сльози, некеровані емоції, інколи — істерики… Долати виклики дівчатам допомогли психологи з благодійного фонду «Голоси дітей». Через рік після переїзду на індивідуальні та групові заняття до київського центру почала ходити Даша. Там вона навчилася говорити про свої почуття й не боятися смутку.

Психологиня мені допомогла впоратися з моїми проблемами, моїми думками й станом. Мені було дуже приємно працювати з нею. Мене заспокоювали наші розмови, вона ніби розплутала той клубок думок у моїй голові. Після спілкування з нею я змогла повернутися у свій ритм,

— поділилася думками після візиту до психолога Даша.

Після візитів до психологів «Голосів дітей» вона нарешті навчилася довіряти нам і говорити з нами. Вона тепер чує нас та дослухається до нашої думки. Легше стало спілкуватися. Даша тепер не сприймає нас як людей, які бажають їй зла, а навпаки — як тих, хто не хоче, щоб її хтось засмутив або використав,

— додає її сестра Ліза.

Вона нині студентка й сама вирішила йти навчатися на практичну психологію. Адже переконана, що після війни потрібно буде не лише відбудовувати міста, а й відновлювати психологічний стан людей. Для Лізи це частина життя, яку вона може присвятити допомозі іншим.

Даша й далі навчається онлайн в Олешківському ліцеї. Сестри адаптувалися до великого міста, хоч як би важко не було в ньому жити. Утім, понад усе мріють повернутися в рідний дім. Туди, де росте горіх, де найсмачніші томати й де великий обідній стіл у кухні. Саме за ним вони збиралися в окупації всією родиною — мати, батько й дівчата — і грали в настільні ігри. Це саме ті спогади, які вони пронесуть крізь усе своє життя.

Якщо вам чи вашій дитині потрібна допомога, звертайтеся в наші центри по всій Україні або на лінію підтримки — 0800 210 106. Підтримати роботу фонду можна донатом або поширенням наших матеріалів.

Діяльність центру в Києві відбувається за підтримки німецької гуманітарної організації Diakonie Katastrophenhilfe в межах проєкту K-UKR-2025-4015.