Усі історії
19.11.2025
«Я не хочу залишати Харків. Бо хто, як не ми, його відбудує?»: історія Ані Коваленко
Харків — це прифронтове місто, де Аня виросла. На початку війни воно асоціювалося для неї лише з вибухами й сірими будинками. Тепер — із людьми, які творять і наповнюють місто життям попри все.
Ані Коваленко — 16. Вона мріє стати архітекторкою й колись відбудувати свій дім, зруйнований російським обстрілом. Думка про це надає їй сил — так само як люди, які залишаються поруч і не дають місту зникнути.
У мене колись був страх не прожити життя, просто проіснувати. Тому треба спробувати зробити його настільки насиченим, щоб потім не пожалкувати, що ти не встиг його прожити,
Аня малює, грає на гітарі, бере участь у виставках і мистецьких резиденціях. Через творчість вона говорить про найважливіше — своє покоління, свій Харків, про себе саму. Вона захоплюється різними видами мистецтва, шукає себе в кожному з них. Мріє, як Григорій Сковорода, знайти своє призначення — бути корисною і при цьому отримувати задоволення від своєї роботи.
Торік дівчина взяла участь курсі «Сторітелінг у кіно з елементами арттерапії», створеному благодійним фондом «Голоси дітей» спільно з режисеркою Марисею Нікітюк. Підлітки із різних міст України навчалися кіномистецтва, працювали з психологами й знімали власний фільм — «Покоління». Стрічка стала голосом їхнього досвіду дорослішання під час війни.
Головна ідея, яку Марися постійно підкреслює дітям, у тому, що кіно і творчість мають бути про них самих. У нас була рефлексія про те, що для нас зараз важливо, і ми вирішили наш досвід передати через камеру. Підлітків не мають об’єднувати лише трагедії, історії страждання чи втрат. Але мені здається, що найстрашніше — це те, що в майбутньому цей досвід усе одно буде нас формувати,
У фільмі вона говорить про те, що болить багатьом українським підліткам — про втрати, вибір майбутнього й любов до своєї землі.
Мені сумно, бо якщо ми поїдемо звідси, то хто буде творити нашу країну, нашу культуру, нашу історію? Але найбільше мене хвилює те, що буде з майбутнім країни. Бо ми втрачаємо покоління. І, можливо, я хочу прожити це життя заради тих, кого вже немає,
Нещодавно історія Ані прозвучала в Чилі — на відкритті виставки No hay niños, hay gente («Дітей немає — є люди»), яку фонд «Голоси дітей» організував спільно з партнерами за ініціативи Bring Kids Back UA. Експозиція розповідає світу про викрадення українських дітей Росією і показує, що за кожною цифрою — реальна історія болю, вимушеного перевиховання й втрати ідентичності.
Скопіювати