Усі історії
02.10.2025
«Я думав, що нікому не потрібний. Але мене прийняли», — історія 14-річного Ярослава
Коли Ярослав уперше зайшов до нової школи на Дніпропетровщині, він боявся не нових предметів чи суворих учителів — лякало інше. Він приїхав з окупованого Сватового й не знав, як його сприймуть. Тепер цей 14-річний хлопець сміється разом із новими друзями, фотографує моменти табірного життя й не хоче, щоб ці два тижні «Голосного кемпу» закінчувалися.
Березень 2022-го — Сватове на Луганщині окуповують російські війська. Мама Ярослава встигла виїхати раніше — шукала, де родині влаштуватися. Хлопець залишився з бабусею в приватному будинку, який передавався в сім'ї з покоління в покоління.
Бабуся не хотіла виїжджати, тому що вона боялася за будинок. Він був живий посеред усіх, і страшно було залишати все,
Місяці в окупації стали випробуванням. Хлопець боявся виходити на вулицю — а що як пристрелять, що як зловлять. Та найстрашніше почалося, коли бабусі стало зле. Їм довелося на кілька місяців поїхати до лікарні в обласному центрі — Луганську. Ярослав бачив, як бабуся слабшає, і розумів неминуче. І це справді сталося — на його очах.
Бабуся для мене — це було щось святе. Це вона мене виховувала всі три роки,
На початку грудня 2024 року Ярослава забрали з Луганщини до Дніпра. Вони з мамою обіймалися й плакали — від радості зустрічі та болю втрати. Нове життя почалося зі страхів. Хлопець боявся, що його не приймуть однолітки, що на нього дивитимуться, як на чужого. Ярослав думав: скажуть «ти з окупації», скажуть «ти тут нікому не потрібен». Але цього не сталося.
Цього літа Ярослав поїхав на «Голосний кемп» — табір психологічної підтримки для підлітків, які зазнали впливу війни. Фонд «Голоси дітей» організував його за підтримки та у співпраці з Фундацією Олени Зеленської. Ярослав не очікував особливого. Думав, що два тижні тягнутимуться довго. Але коли минув перший, зрозумів — час летить занадто швидко. У кемпі Ярослав знайшов справжніх друзів і підтримку дітей, які пережили схожий досвід.
Нині хлопець живе з мамою в Дніпрі. Допомагає їй, і вони разом справляються. Ярослав знає, ким хоче стати — експертом з комп'ютерів і фотографом. Друзі кажуть, що в нього справді добре виходить фотографувати. Але найбільша його мрія — повернутися додому на Луганщину, до Сватового.
Якщо область звільнять від окупації, я одразу зберу речі та поїду додому й куплю свій будинок, щоб їх було два,
Таких історій мільйони: українські діти щодня стикаються з тривожністю й стресом через війну, багато з них втратили дім чи близьких. Підтримайте їх своїм внеском.
Скопіювати