«Вона хоче нормального дитинства»
Марго любить школу, танці, друзів і рухливі ігри у дворі. Водночас після обстрілу її будинку вона почала сильно боятися повітряних тривог. Психологиня «Голосів дітей» допомогла дівчинці опанувати техніки, які тепер Марго використовує самостійно.
Тетяна народилася й усе життя прожила в Чернігові. Разом із чоловіком Артуром вони виховують двох доньок — старшу Маргариту та молодшу Вікторію. Наразі Артур перебуває на службі в Збройних силах, тож більшість часу із донечками Тетяна сама.
25 грудня в сусідній будинок, поруч із їхнім житлом, стався приліт. Того дня у квартирі вибило всі вікна.
Я тоді Віку клала спати, Ріта сиділа на стільчику біля вікна, а я годувала груддю молодшу. Воно як бахне! Потім клац — і я розумію, що ось уже лежу, менша до вікна спиною, а Ріта біля вікна на тому ж стільчику так і лишилася,
Тоді Тетяні вдалося швидко додзвонитися до друзів, які забрали дівчат до себе, доки жінка приходила до тями та наводила лад удома.
Після цього випадку Марго кілька днів не хотіла повертатися додому. У квартирі було холодно, а всюди лежало скло. Тетяна розуміла, що наполягати не варто, тож усіляко підбадьорювала доньку, водила її на гірки та в кіно. Проте вже за кілька днів Марго сама почала питати, коли можна буде повернутися додому.
На четвертий день вона раптом видає: “Мам, ми ж додому поїдемо?” Я кажу: “Поїдемо, поїдемо, доць. Головне, кажу, що ми живі”.
Коли вони повернулися, Марго, переступивши поріг, одразу побігла перебирати свої іграшки. Тетяна пригадує, як донька забігла й запитала: «Мам, а іграшки цілі?»
Та після пережитого обстрілу в Марго залишився страх перед повітряними тривогами. Раніше вона сильно лякалася навіть звуків вибухів далеко від Чернігова й просила маму негайно спускатися в підвал.
Саме тоді Тетяна звернулася до «Голосів дітей». Вона вже знала про фонд через учительку, яка раніше проводила майстер-клас у школі Марго. Та після випадку з прильотом вирішила, що час звернутися по психологічну допомогу.
Спочатку Тетяна ходила на зустрічі разом із донькою, а згодом Марго почала відвідувати психологиню самостійно. Про проговорене на зустрічах мамі розповідала, проте не все — щось лишала собі. Поступово дівчинка навчилася користуватися техніками, які допомагають їй справлятися з тривогою.
Одну з них Тетяна побачила вже вдома і тоді дуже здивувалася:
Коли вже видно, що вона починає переживати, бо на фоні щось бахкає, — каже: “Мамо, ану повторюй за мною рухи”. Вона руки піднімає і так струшує їх. І це працює!.
Ще одну техніку Марго використовує під час повітряних тривог — починає говорити з мамою про те, що бачить навколо, рахувати кольори чи предмети. Зараз Тетяна помічає, що донька значно спокійніше реагує на тривоги: тремтіння припинилося, дівчинка контролює своє дихання та часом сама заспокоює маму.
Чернігів досі залишається містом, де небезпека може бути поруч. Коли Тетяна чує близькі вибухи, родина спускається в укриття.
Марго продовжує ходити до школи. Якщо через тривогу уроки переносять в онлайн чи діти навчаються в укритті, вона все одно хоче вчитися. Тетяна розповідає, що це прагнення їй передала бабуся.
Вона завжди каже мені, коли через тривогу доводиться пропускати уроки: “Мамо, бабуся ж говорила: треба вчитися!”
І хоч бабусі не стало взимку цьогоріч, вона залишається для дівчинки прикладом для наслідування та стимулом бігти до школи одразу, щойно пролунає відбій повітряної тривоги. Тетяна переживає за доньку та водночас радіє тому, що Марго не замикається в собі.
На щастя, вона хоче до людей. Вона біжить на навчання, на танці. Після уроків спішить погуляти з друзями. Хоче нормального дитинства.
Та не вся нормальність зараз доступна. Хоч друзі Марго пропонують разом ходити в кіно чи торговий центр, Тетяна поки не відпускає доньку далеко від дому — надто добре знає, що тривога може початися будь-якої миті.
Я кажу: “Ріто, ні. Якщо я буду знати, що, наприклад, коли закінчиться війна, — будь ласка, йди в Голлівуд (прим. торговий центр у Чернігові), йди куди хочеш, гуляй. А зараз, не дай Бог, ти прийдеш і почнеться“.
Тож на допомогу приходять футбол із хлопцями у дворі, хованки чи квач із подругами та інші рухливі ігри.
Попри все, Тетяна намагається зберігати для доньок відчуття дому, звичайності та майбутнього: спільні сніданки, уроки, зустрічі з татом, коли тому вдається вирватися. Артур зараз служить у Чернігові, але через службу бачитися з доньками частіше, ніж раз на місяць, не виходить.
Однак Тетяна не хоче залишати рідне місто. Якийсь час вона вже жила з доньками за кордоном, проте цей досвід лише переконав її:
Тут нам найкраще, тут наш дім. І я сподіваюся, що ця клята війна скоро закінчиться, і ми переможемо, і будемо святкувати всією Україною.
Якщо вам чи вашій дитині потрібна допомога, звертайтеся до наших центрів по всій Україні або телефонуйте на лінію підтримки — 0800 210 106.
Авторка: Ксенія Чикунова