«Росіяни вкрали в мене школу, випускний і звичайне життя. Але я хочу жити далі»: історія Івана з Херсона
Цього літа в 17-річного Івана здійснилася невеличка мрія — він уперше побував у Львові. Місто йому подобалося ще з дитинства — із розповідей батьків. Але доїхав до нього тільки зараз — завдяки поїздці до кемпу «Володар стихій», який організовує благодійний фонд «Голоси дітей».
На тиждень Іван залишив Одесу, де зараз живе, аби побути разом з іншими підлітками в горах — підкорювати вершини й долати власні страхи, ділитися пережитим і біля ватри будувати плани на майбутнє. У «Володарі стихій» він знайшов нових друзів, зміг відкритися людям і, як сам каже, повернувся додому з відчуттям, що останнім часом із ним нарешті сталося щось просто хороше.
Рідне місто Івана — Херсон. Але вже чотири роки він живе в Одесі й зізнається, що не просто звик до неї, а полюбив усім серцем. Йому подобається, що море поруч, що вулиці яскраво освітлені вночі, що в міста є свій ритм і настрій. І в Одесі Іван уже почувається своїм.
Хоча перші місяці після переїзду були нелегкими. Друзі роз’їхалися хто куди, навколо — усе нове й незнайоме. Івана, який завжди любив спілкуватися з людьми, це особливо гнітило.
«Раніше я був закритий, а зараз розумію, що треба бути відкритим. Я сам переступав цей психологічний бар’єр. Спочатку я взагалі не знав, як спілкуватися. Потім познайомився з одним хлопцем на тренуванні, ми обмінялися номерами. І потім я вже почав шукати нових друзів. Я зрозумів, що війна швидко не закінчиться. І треба щось робити. Треба не зневірюватися, а шукати нових друзів»,
До повномасштабного вторгнення життя Івана було геть іншим. Незадовго до 24 лютого родина купила нову оселю — зробили ремонт, в Івана була своя кімната, така, як хотілося саме йому. А ще — школа, друзі, плавання, підліткові захоплення й звички.
Перші тижні великої війни родина ще залишалася в окупованому Херсоні: спочатку — в надії, що все швидко закінчиться, потім — зі страху: виїжджати було смертельно небезпечно. Можливість вирватися з міста трапилася лише у квітні 2022-го. Вирішили спробувати, попри страх за життя, адже безпечного коридору не було.
«Ми не знали, скільки нас протримають у полях росіяни. Нас зупиняли, не пускали ні вперед, ні назад. Навколо були тисячі машин — люди їхали з дітьми, речами, собаками, котами. І ти не знаєш, що буде далі. Росіяни бомбили, наші відповідали. Ми просто сиділи в машині й молилися, щоб нас пропустили»,
Івану тоді було 12 років. Дорога до Одеси, яка в мирний час займала близько двох годин, тривала майже дванадцять. На шляху вони зустріли близько двадцяти російських блокпостів.
«Коли я побачив російські війська, боявся, що мене можуть розстріляти. Тому, напевно, я мовчав на російських блокпостах. Там вони перевіряли машини, дивилися, що в багажнику. Я бачив озброєних людей і просто сидів тихо»,
До Одеси родина доїхала. Іван, який дорогою майже не показував страху, вже після приїзду знепритомнів.
Відтоді в рідному Херсоні хлопець побував лише раз. Він стояв біля своєї школи, згадував життя, яке там залишилося, але водночас розумів, що нічого вже не повернути.
«Росіяни не дали мені закінчити школу. У мене не було випускного. Росіяни вкрали це все у мене. Я стояв біля школи, згадував це, але й розумів, що це вже минуле. Треба відпускати. Треба жити далі».
Херсон тепер живе в його спогадах і в людях, які там залишилися. Найбільше Іван сумує за бабусею й дідусем: говорить із ними щодня — телефонує вранці та ввечері, ділиться всім, що відбувається в його житті: у них міцний емоційний зв’язок. А от бачитися виходить дуже рідко.
Із Херсоном пов’язане й теперішнє Івана. Він навчається онлайн у Херсонському політехнічному фаховому коледжі й планує стати інженером-програмістом — розробляти сайти. Та найбільше хлопцеві хочеться повернути собі те звичайне студентське життя, якого він так і не встиг відчути: бути серед однолітків, спілкуватися, кудись разом ходити, просто проживати свої 17 років.
Коли родина переїхала до Одеси, мама Івана вирішила: життя дітей не повинно залишитися там, у лютому 2022-го. Війна вже змінила їхнє місто, дім і оточення — але дитинство вона не забере.
«Я як мама приїхала й сама собі сказала: війна війною, а життя триває. Я одразу ж зосередилася на дітях. Хотілося, щоб вони не просто сиділи вдома, а щоб у них було життя — щоб вони розвивалися, спілкувалися, кудись їздили. Я хотіла, аби в них було життя — аби воно тривало в моїх дітей»,
Тому вона шукала для них заняття, спорт, поїздки, табори. Для Івана це було особливо важливо: він комунікабельний, йому бракувало людей поруч, нових знайомств, підліткового спілкування.
Так він потрапив на «Володар стихій» — проєкт, який організовує благодійний фонд «Голоси дітей».
«Перезавантажився я морально в таборі. Адже я не сидів цілий день за комп’ютером і не дивився за сестрою. Там були походи, різні активності, вода, басейн. Ми ходили на Пікуй. Сподобалося, коли ми співали пісні біля багаття. Я половину всіх знав. І взагалі було цікаво, що ми постійно всі разом. Мені взагалі сподобалося, що не треба було сидіти на одному місці».
Щодня обов'язково щось відбувалося: походи, гори, нові активності, знайомства. Були й моменти, коли Іванові доводилося долати власні страхи. Наприклад, на мотузковій переправі: було трохи лячно, але він переборов себе й пройшов маршрут до кінця.
Відгукнулося й те, як із підлітками спілкувалися кемп-лідери. Їм можна було розповісти, якщо щось не подобалося чи викликало дискомфорт, — і знати, що тебе справді вислухають. Дорослі в кемпі розуміли підлітків — знали їхній сленг, слухали ту саму музику.
А ще — були вечори біля ватри. Пісні, які Іван знав ще до табору, і ті, які відкрив для себе вже там. Кілька днів, коли навколо були однолітки, гори, вогонь, і зовсім не треба було думати про те, що відбувається за межами цього маленького таборового світу.
У «Володарі стихій» Іван знайшов нових друзів. Із Марією з Одещини вони вже встигли зустрітися після повернення — разом сходили на книжковий фестиваль. А ще він познайомився з Вікою. Вона, до речі, зі Львова.
Саме так Львів, який Іван стільки років хотів побачити, став частиною його канікул. Здійснилася цього літа й ще одна маленька мрія — його молодшої сестри: вона вперше подорожувала потягом і змогла поспати в ньому.
У дитинстві Іван часто їздив потягом із бабусею та дідусем на лівий берег Херсонщини. Він часто згадував, як вони сідали в потяг, дивилися у вікно, розмовляли, а потім засинали під стукіт коліс. Іван завжди так захоплено й тепло про це розповідав, що й сестрі теж хотілося спробувати. Тому до Львова вони поїхали разом.
Тепер Іван хоче повернутися сам — більше вивчити місто й відкрити його для себе. Тим більше, що там є Віка — подруга, з якою вони познайомилися у «Володарі стихій» і разом прожили ці кілька таборових днів.
Цьогоріч «Володар стихій» від «Голосів дітей» змогли відвідати 210 підлітків. За фінансову підтримку семи змін кемпу ми завдячуємо швейцарській неурядовій організації Kryla та канадській благодійній організації Alongside Hope.
Авторка: Катерина Бессарабова