Як жінка під обстрілами вивезла 40 дітей з Лисичанська

Автор статті: Ганна Аргірова

Після 36 днів у підвалах життя у Лисичанську стало нестерпним. Тоді соцпрацівниця вирішила організувати евакуацію для чотирьох родин, які виховують дітей-сиріт.

«Інколи здається, що мені бракує повітря. Мого повітря. Повітря мого міста, мого району. Мені бракує моїх батьків, які лишилися там, вони літнього віку. Мені бракує мого дому, бракує моїх собак. Я інколи прошу тата, щоби він «дав трубку собакам», аби я могла поговорити з ними. Дуже хочеться додому», — каже Анжеліка Столярова.

Вона родом з Лисичанська, була змушена покинути свій дім після 36 діб у підвалі. 

У Лисичанську вона опікувалася будинками сімейного типу, це родини, які приймають на виховання до своїх сімей до десяти дітей, які є сиротами. Коли почалися активні бойові дії Анжеліка продовжила «дистанційно» піклуватися про сім’ї, які створила. Кожна родина сиділа у своєму підвалі, Анжеліка була у своєму, але вони постійно були на зв’язку. 

Одного дня життя у підземеллі стало нестерпним, війна залишила лише один вибір для порятунку — негайну евакуацію. Анжеліка виїжджала з Лисичанська під обстрілами разом з родинами, якими опікувалася останні роки. Вона розповіла БФ «Голоси дітей» свою історію.

Сто дітей, які не потрапили до інтернату

Велике бажання дати дитині любов та родину. Мабуть, це головна причина, чому вже 11 років я працюю у службі у справах дітей у Лисичанську. Я турбуюся за долю кожної дитини, з якою працюю. Мені хочеться, щоби ця дитина знайшла свою родину та вийшла у світ сформованою особистістю. Мабуть, не дивно, що я пам’ятаю долю кожної дитини, яка проходила через мене за останні 11 років. Жодну дитину я не втратила з поля зору. І знаєте, це така радість, коли вони тобі телефонують, вітають з днем народження щороку, хоча вже самі дорослі та мають власні життя. Так, мабуть, то велика любов дає мені стільки сили. 

Останні три роки я створюю родини (дитячі будинки сімейного типу – ред.), раніше курувала та й зараз продовжую працювати у центрі соціально-психологічної реабілітації, працюю з дітьми, які опинилися у складних життєвих обставинах. 

Коли я почала працювати з дитячими будинками сімейного типу, їх було всього чотири у Лисичанську. Що це взагалі таке? Це родина, що бере на виховання десять дітей. Я маю родину, яка має одного сина, та взяла на виховання 9 дітей. Така форма виховання значно краща за інтернат, наприклад, бо у дитини є мама та тато. Вони вчать дитину прати, готувати їсти, прибирати. Коли вона виходить у великий світ, то більш пристосована до самостійного життя. Крім того, коли діти виростають, то такі родини продовжують опікуватися ними, виникають справжні родинні зв’язки, а самі діти хочуть доглядати за батьками й надалі.

Крім того, це діти, які пройшли через складні життєві випробування, тому треба забезпечити їм умови, в яких би вони могли відновитися. Наприклад, в однієї родини є хлопчик, який перший час ховався під ліжками та столами. Зараз він пішов уже у перший клас, а перші роки свого життя він спав у старій шафі, у нього була розрублена спина біля шиї, опіки від сигарет на тілі. Родина допомагає йому вийти з цього стану заціпеніння та страху, з ними працюють психологи. Дітей оточують турботою, показують їм, що можна жити краще. 

За останні три роки ми створили ще шість сімей, всього їх було десять. Це сто дітей, які не потрапили до інтернату та живуть зараз з родинами. У 2022 році ми планували створити ще три родини, які вже були готові прийняти до себе дітей. І якби не війна, у Лисичанську було би 13 родин. Але зараз наші десять сімей розкидані по всій Україні: в Одеській, Львівський, Волинській областях та навіть за кордоном.

36 днів у підвалах

Після 24-го лютого ми провели 36 днів у підвалах. Кожна родина жила у своєму підвалі, але ми постійно були на зв’язку. Щодня по кілька разів я телефонувала матусям або татусям, щоби дізнатися, яка у них ситуація. Наприклад, у перший день в однієї з родин снаряд розірвався у дворі, в іншої — уламок від ракети пошкодив будинок. Я мусила розуміти, що відбувається з кожною родиною. Навіть під час бойових дій я не могла кинути свої родини. Це ж не то, що я створила ці родини, а потім кинула їх. Робота — це моя друга родина. 

Діти їли та жили у підвалах. З перших днів вторгнення ми не мали достатньої кількості води. Доводилося топити сніг, якраз снігопади були…

Дітям давали обмежену кількість води, адже ситуація була дуже напруженою. Інколи пропадав газ, але комунальні служби постійно працювали над його відновленням. У місті були райони, де не було світла, там працювали генератори. 

Раніше я стежила за тим, щоби діти жили у хороших умовах, вела певний контроль за родинами: щоби діти були одягнені, не голодні, щоби проходили медогляд регулярно. Тож під час бойових дій я не могла закрити очі та сидіти собі тихенько. Моя робота дещо змінилася: тепер я запитувала у матусь та татусів, чи є їм що їсти та координувала волонтерів з родинами, щоби ті доставляли їм найнеобхідніше. 

А знаєте, як мами організовували ігри? Страшно піднятися з підвалу в дім, то мама розривала подушку та пропонувала дітям грати пір’ячком. Дітей треба було чимось зайняти. Ми там намагалися читали, писали, малювали, а для ігор у нас було пір’ячко. Щоби відволікти їх якось від цих страшних звуків. 

Згодом почали вже розрізняти звуки, коли стріляють по нас, а коли від нас. І ось коли ти чуєш цей пронизливий звук, то вже знаєш, що це стріляють по нас. 

Діти були дуже налякані.

Нумо виїжджати

Я довго не хотіла виїжджати, мабуть, мала надію, що все буде, як у 2014 році, хоча й тоді ми сиділи у підвалах, але якось воно швидко закінчилося, буквально, за тиждень. І одна з матусь сказала: «Нумо виїжджати». 

Я сконтактувала в обласну службу у справах дітей. Вони допомогли нам організувати евакуацію. Ми мали 30-40 хвилин, щоби зібрати речі. І невідомо, чи лишилася би я живою, якби ця мати не мотивувала мене евакуюватися. Ми стояли тоді з нею у дворі, почався обстріл, уламки розліталися біля нас. Вона мене штовхнула зайти у дім, а уламок впав зовсім поблизу. Там, де ми стояли, впав уламок. Це було під час того, як ми збирали речі. Інша родина покинула свій дім за 2-3 хвилин, як вся їхня вулиця палала. 

Виїжджали ми під обстрілами. І зрештою саме родини підштовхнули мене, що треба евакуюватися. Я виїхала з двома родинами, у потязі говорила з чотирма іншими. 

Діти не показували страх під час безпосередньої загрози, але вже у потязі пережитий стрес мав свої наслідки; дуже раділи воді, гуртом почали кричати «вода», коли побачили її у потязі. Через нерви діти вони мали проблеми з нетриманням, один хлопчик заїкався. Раніше нічого подібного не було. 

«Ми їхали в потязі, і половину дороги діти боялись говорити українською. А потім побачили наш прапор, просто через вікно, на якомусь будинку. І діти, малі такі, їм ще 7 років немає, повставали з місць, і почали співати гімн України. Плутали слова, перескакували, але співали. Прибігла провідниця і реве, знімає на телефон і реве. І я реву, я сильна, але і я реву».

Ми почали пояснювати дітям, що зараз ми в’їжджаємо до Львова, це захід України, а ми приїхали зі Східної України. І це тимчасово. Вони зустріли свій новий дім з радістю та захватом.

Ілюстрація: Марися Рудська
Коли ми поїдемо додому?

Дітям дуже комфортно у Львові, але водночас вони часто запитують: «Коли ми поїдемо додому»? Дім — це дім. Там своє повітря, там наша земля. Хочеться назад, хоча люди тут чудові. 

Нам — людям зі Сходу — часто казали, що ми не потрібні на західній Україні, що нас не сприймають там. Я російськомовна, але люди нам показали тут неймовірну підтримку. Я стараюся спілкуватися українською мовою. 

Тут тихо, спокійно, є де спати, нас тут годують і не стріляють. Є такі діти, Ванька, наприклад, перестав розмовляти під час бомбардувань, йому п’ять років. Через десять днів він поступово почав говорити, хоч і затинався. 

У Львові багато волонтерів, крім того, фонд «Голоси дітей» організовує для дітей багато заходів, допомагає з продуктами та одягом. Наші діти тут захищені. Про нас не забули, ми неймовірно цінуємо цю підтримку.

Львів — це також наша Батьківщина, Україна. Але у Лисичанську я народилася, виросла, там я знаю кожен куточок. Тягне додому дуже. 

Ми обов’язково повернемося всі разом. Інколи чую від родин: «А якщо не буде куди нам повертатися…» А я всіх заспокоюю: «Ми повернемося додому, коли буде спокійно. Навіть якщо там не буде наших будинків. Все буде добре. Відбудуємося, нам потрібен мир. Нам тільки потрібен мир».