Автор статті: Ганна Аргірова
«Коля часто тікає з дому. Він бродить по вулицях, коли його мати та вітчим п’ють. Поліція спіймала його з молодшими братом та сестрою, коли вони рилися на свалці, щоби знайти щось і продати», — чують глядачі, які прийшли на прем’єрний показ фільму «Будинок зі скалок» у Варшаві.
Цей фільм про двох виховательок дитячого притулку, офіційна назва якого – Лисичанський центр соціально-психологічної допомоги. Туди діти потрапляють, якщо родини розпадаються через алкоголізм, насилля, і як наслідок, діти втрачають дім. Багато людей у залі не можуть стримати сліз, поки перед ними розгортаються історії дітей.
— Твоя мама забула тебе.
— Ні, вона себе забула. А я її буває забуваю, а буває згадую.
Серед глядачів у залі є дві жінки з України. Вони цей фільм бачать не вперше, для них він триває з вересня 98-го року. Саме тоді притулок відкрили, а Маргарита Бурлуцька та Ольга Тронова стали виховательками для дітей, які мають поранені душі від життя з батьками.
«Коли я переглянула фільм, неначе знову вдома побувала. Чи він буде знову колись таким, — я не знаю. Але цей фільм зафіксував його у тій реальності, яку нам довелося залишити», — розповідає вихователька Лисичанського центру соціально-психологічної реабілітації дітей Ольга Тронова.
Разом зі своєю колегою Маргаритою Бурлуцькою на один день вони втекли від реальності, в якій вони живуть з 24-го лютого, та повернулися на кілька років назад у той Лисичанськ, де війна віддавала глухим громом вибухів, на який звикли не звертати увагу. Принаймні так їм здалося під час прем’єри фільму «Будинок зі скалок» у Варшаві.
Життя тут завжди було складним…
Наприкінці 90-х Лисичанськ все більше почав нагадувати депресивне місто. Багато промислових підприємств закрилися, люди втратили роботу. Навколо панували розруха та хаос, який за словами Ольги, на той момент ставав усе більш контрольованим. Багато родин адаптувалися до умов нового часу, знайшли роботу в бюджетних установах або ж їздили на заробітки. «Але багато сімей не витримали цей безлад, може, через це й почали пити. Від безвиході», — каже вихователька-методистка Маргарита.
«Тоді у місті з’явилося дуже багато дітей безпритульних. Батьки не мали роботи, а діти жили на звалищах та під люками. Відкриття такого притулку дійсно було необхідністю», — згадує Ольга.
Обидві виховательки працюють у притулку з моменту його відкриття. Маргарита обожнювала проводити час з дітьми, ще з дитинства зрозуміла, що її захоплює робота вихователя, тому з радістю прийняла запрошення на роботу. Ольга ж на той момент вже десять років працювала вчителькою молодших класів. Вона погодилася на роботу у притулку, бо це був виклик, щось абсолютно нове, оповите азартом від запуску нового проєкту.
«Ми всім колективом жили цим проєктом, його відкриттям», — згадує Ольга.
Коли вона бачила цих дітей на вулиці, часто вони були під дією наркотиків, то запитувала себе, а чи зможе полюбити таку дитину. Бо без любові ця робота не мала би сенсу. «Але коли ми відкрили притулок, я більше ніколи не згадувала про ці сумніви. Навіть не було чому вчитися любити, почуття прив’язаності виникало відразу, діти самі дарували цю любов», — каже вона.
Лисичанський ЦСПР — це соціальний заклад, куди потрапляють діти від трьох до 18 років, тому що опинилися у складній життєвій ситуації.
Найчастіше їх приводить соціальний працівник, але бувають й особисті звернення від дітей. Поки вирішується їхня подальша доля, з ними працює психолог, вихователі стежать за тим, щоби дорослі ходили до школи, а для менших організовують дитячий садок у самому притулку. Тобто дітям надають психологічну, соціальну та правову допомогу.
Цей транзитний період — це перш за все шанс для батьків. Якщо їм вдається впоратися з алкогольною або наркотичною залежністю, діти повертаються до родини. Якщо ні — батьків позбавляють батьківських прав. «Але останнім часом мало дітей повертаються до родин, не хочуть батьки справлятися», — ділиться спостереженнями Маргарита.
І далі дитина потрапляє або до прийомної родини, або у будинок сімейного типу, або в інтернат.
«Кожна дитина приходить зі своїм болем, але вона відразу стає частиною нашої родини, адже колектив у нас хороший. І ця дитина стає рідною для нас. Буває, що у чотири роки дитина бачила таке, що дорослий не бачив. Діти потрапляють до нас з родин, де вони не жили, а виживали», — розповідає Маргарита.
Ольга згадує, що якось до їхнього притулку потрапила дівчинка. Коли вона вперше говорила з нею, то сказала дівчинці:
— Не хвилюйся, ми тут залатаємо твої дірочки у серці.
— У мене тут дирище, — відповіла дівчинка тримаючи руку на серці.
«Ми навіть до кінця не знаємо, що вони пережили, можливо, не усвідомлюємо вповні їхнього болю. Наприклад, маленькі діти й не розкажуть, що вони пережили, ми лише можемо здогадуватися», — каже Ольга.
Водночас працівники притулку завжди збирають якомога більше інформації про те, чому дитина опинилася у такій складній життєвій ситуації. Буває й таке, що діти тікають, але це пов’язано з тим, що діти звикли «жити на волі», як пояснює Ольга, адже притулок — цілодобовий. Він розрахований максимум на 30 дітей. З ними працюють два психологи, один музичний працівник та п’ять вихователів.
«Люди працюють у нас довго, це таке місце, яке затягує. Дуже часто ми виносимо свою роботу за межі дому, думаємо про цих дітей або продовжуємо обговорювати роботу, навіть коли вже закінчилися робочі години. Людина без любові та душі там працювати не зможе», — вважає Ольга.
Маргарита з нею погоджується: «Коли приходиш на роботу, а там їхні усмішки, вони зустрічають тебе, обіймають. Звісно, вони також балуються, як всі діти. Але здається, що ти вже вріс у це ремесло, якому присвятив майже пів життя».
… але війна зробила все ще гірше
«Не всі батьки змогли пережити початок війни у 2014-му», — каже Маргарита.
Тоді у Лисичанську з’явилося багато дітей, які не лише перебували у складних сімейних обставинах, а й дізналися, що таке війна. Водночас війна принесла ще більше проблем у місто, якому так і не вдалося позбутися свого «депресивного» статусу. Кількість дітей, які проходили через притулок, зросла.
У 2014-му Лисичанськ пробув майже два місяці в окупації терористичної організації «ЛНР». Тоді дітей вивезли до Харкова в аналогічний притулок, тож їх не було, коли на території міста були активні бойові дії. Ольга та Маргарита повернулися до Лисичанська, а притулок натомість перетворився на шелтер. У самому ж місті не було води та світла, зв’язок був поганий. Коли місто звільнили, то у Лисичанську вперше за багато років люди всі разом раділи. «Цього не передати словами. Ми намагалися дізнатися, чи живі знайомі, розпитували про одне одного. І взагалі, люди після 2014-го стали добріші», — згадує Маргарита той період. Дітей незабаром повернули з Харкова до Лисичанська.
І так вони жили до 24-го лютого, пліч-о-пліч з війною. «Мабуть, люди до всього звикають. Ми чули вибухи, але вони були далеко; тобто ми знали, що поряд війна, але не звертали увагу, якщо гриміло далеко. Ми звикли до “мирного життя”», — каже Ольга.
Будинок зі скалок
У Маргарити вдома був календарик, де вона відзначала важливі події. Там вона відмітила й день, коли до притулку вперше приїхала знімальна група документального фільму «Будинок зі скалок». Це було 5 квітня 2019 року.
«До нас часто приходять кореспонденти. Я думала, що вони прийдуть, відзнімуть сюжет та й на тому завершиться наша співпраця», — згадує Маргарита.
Але знімальна група затрималася у притулку на два з половиною роки. «Ми щоразу чекали на їхній приїзд. Діти їх чекали, ми їх чекали. Спілкування з ними стало для нас великою радістю. Зрештою вони стали частиною нашої родини», — каже Маргарита.
Коли данський режисер Сімон Леренг Вільмонт та продюсер-журналіст Азад Сафаров вперше потрапили до притулку, відразу зрозуміли, що хочуть зняти свій фільм саме тут. Їм вдалося туди потрапити завдяки правозахисниці Олені Розвадовській, яка протягом наступних кількох років допомагала знімальній команді етично та без шкоди для дітей документувати їхні життя. Тоді притулок вразив Сімона, Азада та Олену своєю домашньою атмосферою. Це дуже відрізнялося від холодних та стерильних стін, які вони бачили в аналогічних закладах до того.
Спочатку виховательки відчували присутність камери, це змушувало їх ніяковіти. Але згодом вони перестали звертати увагу на камеру, забули, що вона існує.
«Ми дали можливість данському режисеру Сімону (Леренг Вільмонт — ред.) працювати так, як він хоче бачити це у своїй картині. Ми дали нагоду йому зануритися у наше середовище, щоби він самостійно розставив наголоси у цій складній темі», — говорить Ольга.
Вони знали, що у дітей поранені душі, але говорити про це не було сенсу, адже все відображалося в очах дитини.
«Це велика біда для всієї країни та краю, звідки ми є. І що діти опинилися у таких умовах, де вони мусили виживати, а не жити. За ними тягнеться цей шлейф від колишнього життя з батьками. Але ми не думаємо постійно про цей біль, ми намагаємося компенсувати його теплотою нашого ставлення, тому ми не гребуємо обіймами, теплим ставленням, і мені здається, що це правильно», — каже Ольга.
Після короткої паузи вона додає: «Звикнути до цього болю неможливо. Так, це робота, але така робота, в яку ми вкладаємо багато душі».
Вперше Ольга та Маргарита побачили фільм у 2021-му на камерній прем’єрі у Сєвєродонецьку. Вони дуже хвилювалися, це був перший раз, коли вони брали участь у таких тривалих зйомках. Їм було страшно, але водночас цікаво подивитися, як режисер побачив їхнє життя з боку. Вони взялися за руки та затамувавши подих переглянули документальну стрічку. На екрані перед ними розгорталися історії дітей, які вони знали напам’ять.
“Ми знаємо біль кожної дитини, пропускаємо його через себе”.
“Після перегляду у мене вкотре виникло почуття злості до батьків. Складно зрозуміти, чому вони себе так поводять з власними дітьми. Складно, коли мама обіцяє телефоном дитині, що прийде. Складно та боляче дивитися, як дитина чекає на маму, а та не приходить. Напевно, це біль всієї України, що у нас є такі родини”, — радше з сумом, ніж злістю говорить Маргарита.
Ольга погоджується з нею: «А зараз після 24-го ця проблема стане ще більшою, буде більше дітей зі зруйнованою психікою».
Після 24 лютого
Цей день для притулку означав термінову евакуацію. Але цього разу значно західніше та далі від Харкова. «У 2014-му нам було страшно, але це не порівняти з тим, що відбувається зараз. У порівнянні здається, що тоді нічого не було», — каже Ольга.
Напередодні у притулку зробили ремонт, для багатьох дітей його стіни вже стали рідними. Ніхто з них не хотів їхати та звикати до нового місця. Знову.
Маргарита на той момент була у відпустці, вона разом з родиною евакуювалася на західну Україну. Ольга ж супроводжувала дітей, яких помістили в автобуси, до їхнього нового дому. «Ми не розуміли, що відбувається, але сподівалися, що незабаром повернемося», — каже вона.
Нині діти перебувають на території іншого притулку, куди також привезли дітей з аналогічних центрів інших «гарячих точок» України. «Батьки цих дітей не евакуювалися, вони залишилися там, продовжують пити», — говорить Ольга.
Діти ж почали між собою знайомитися та контактувати, але все одно хочуть додому. Коли Ольга вкладає їх спати, то щовечора лунає однакове запитання: «А коли ми поїдемо додому?» Їй складно відповісти на це запитання, бо відповіді вона не знає.
Прем’єра
Насправді першою «офіційною» прем’єрою «Будинку зі скалок» для Маргарити та Ольги мав стати показ на фестивалі документального кіно Docudays, який перенесли через війну. Тому вперше побачити остаточну версію фільму їм вдалося за кордоном. І Ольга зізнається, що цього разу подивилася на фільм іншими очима. Вихователькам було приємно, що іноземна аудиторія зустріла «Будинок зі скалок» з таким щирим інтересом, їм ставили багато запитань та ділилися враженнями.
«Але я не мала відчуття, що спілкуюся з іноземцями, це була розмова зі спорідненими людьми», — каже Ольга. Для обох виховательок було цікаво подивитися на історію, яка так вкорінена у їхні власні життя, збоку, але зрештою відзначають, що найціннішим у всьому виявився процес зйомок та атмосфера довіри, яка виникла у них зі знімальною групою.
А сам фільм для них став не втечею від буденності, а радше нагадуванням, що попри біль та страждання у цій буденності завжди переважає любов.
«Я вкотре зрозуміла, що коли душа дитини поранена, її треба лікувати. І це викликає ще більше бажання старатися їй допомогти, докладати більше зусиль, щоби зрозуміти її. Треба віддавати ще більше тепла, щоби ці рани загоювалися», — каже Ольга.
Довідка:
Під час зйомок знімальна група подружилася не лише з вихователями закладу, а й дітьми. У прагненні їм допомогти народилася ідея створити благодійний фонд «Голоси дітей», який Олена Розвадовська та Азад Сафаром разом заснували.