– Розумієш, – пояснює Лена, чому треба було вчинити саме так, – ми через 10 років матимемо покоління українців, яке виросло на війні і яке ніхто не розумітиме.
Наприкінці 2014-го року Лена ще жила в Києві і працювала прес-секретарем Уповноваженого Президента України з прав дитини.
На початку 2015-го покинула роботу, спакувала речі, несезонний одяг і книжки занесла до родичів, решту – продала, і переїхала до Слов’янська. Тоді здавалося ненадовго, на якийсь місяць-два – до кінця війни.
Коли Лена познайомила мене з Альоною, був липень 2016-го.
Тоді її життя виглядало так: вони живуть великою родиною – бабуся Наташа, дідусь, мама Оксана, Толік, брат Альони і дядя Саша, двоюрідний брат мами.
– Я, як картоплю копала, то дід з мене сміявся. Зранку вийшла копати – тихо-тихо. Тут раптом чую – автоматні черги. Я залягла, а дідусь каже: дивлюсь на тебе, а ти лежиш і траву рвеш. Ну а що було робити? Як я вже все одно лежу, то хоч щось зроблю, – розповідає бабуся Наташа.
Щоб Альонка могла гратися надворі, їй побудували укріплену пісочницю – у шинах, які загороджують Альончин куточок з піском, застрягають кулі.
Наташа розповідає, як вони з Толіком, старшим братом Альони, пустять над пісочницею виноградну лозу, щоб улітку була тінь.
У липні минулого року Альонка лежала у гіпсі – Лена зібрала гроші на операцію, Альонці прооперували одну ногу…