Історії дітей

Тепер сім’я мешкає в Южноукраїнську на Миколаївщині, де дівчинка займається з психологами проєкту «Мобільні бригади» від благодійного фонду «Голоси дітей»

Наш фонд придбав дитині новий слуховий апарат на заміну тому, який залишився вдома, у Волновасі.

«Щодня багато справ треба робити: готувати, прибирати, допомагати дітям робити уроки. Паралельно я працюю над одним проєктом і навчаюся», — описує свої будні 18-річний опікун. 

Олег намагався підвестися на ноги, але знову почув свист. Два снаряди приземлилися неподалік. Хлопця та його тітку врятувало те, що саме тієї миті вони були на пагорбі. «Я був переконаний, що нас вб’є», — згадує Олег.

Нам незрозуміло, чому життя кожного українця мало так кардинально змінитися з радості на сум, зі щастя на біль, з планів та мрій на виживання та збереження себе та дітей.

Таке бажання виникло у Тетянки після переїзду зі свого рідного Лисичанська. До цього часу вона не була у місті Лева, лише чула про це чарівне місто.

Історія Івана схожа на історії тисячі українських дітей, які страждають від війни росії в України. Страх, біль, нерозуміння, дні в підвалах, нестача їжі та води, поранення та складні евакуації.

Маші 10. Через кілька тижнів буде 11. Вона не чекає подарунків на День Народження, бо вважає, що зараз не найкращий час для них…

Соломону 10. Сам він з Києва. Його сім‘я не збирається їхати з країни і щиро вірить, що всього за кілька тижнів вони повернуться до столиці.

Мамо, я б не хотів, щоб мене вбили… Івасик, 5 років.

Мене звуть Лерочка, мені 6 років, я наступного літа піду до школи. Мені вчора було дуже страшно сидіти в підвалі, я хвилювалася за свого собаку. Я боялася за своїх батьків.

Мене звати Михайло, мені 10 років. Ми нікуди не поїхали з дому, бо, якщо села будуть пусті, туди легше зможуть зайти ворожі війська.