Малюнки, як спосіб допомоги дітям

Одна дівчинка перші дві зустрічі малювала чорною фарбою просто рукою. На четверту зустріч узяла блакитну і білу фарби й почала говорити, спілкуватися.

Війна та діти. Малюнки з розбитого світу

Автор: Алла Котляр

Уже двічі ZN.UA з допомогою досвідчених психологів намагалося побачити війну очима дітей. Уперше — 2015-го, через рік після початку спровокованих Росією військових дій на сході України. Тоді, зібравши малюнки дітей і в охоплених війною, і в мирних регіонах України, ми спробували вияснити, як вплине на дітей війна, чи дадуть сходи «зуби дракона», посіяні в дитячих серцях.

Війна вже тоді зачепила всіх дітей. Ми побачили, що в обпалених війною дитячих душах оселився страх, який вплинув на світовідчуття, на шкалу цінностей: що важливо, а що — ні. Але різниця між малюнками була чіткою.

У прилеглих до театру воєнних дій регіонах, що мали справу з біженцями, в Харкові насамперед, малюнки були антивоєнними, пацифістськими.

У далекій Одесі діти малювали Другу світову — танки того часу, підводні човни з червоною зіркою, яких Україна не мала, Вічний вогонь і ветеранів. У 2014-му війна одеських дітей зачепила по дотичній.

У малюнках дітей із Західної України не було протилежної сторони. Там були переживання й поетизація лише своїх. Іншої сторони просто не існувало.

Київ же малював конфронтацію. З одного боку — навіть не «ЛНР—ДНР», а Росія. З іншого — Україна.

Тоді ми ще не знали, що війна — надовго. І що надій на її швидке закінчення нема…

У 2019-му, через п’ять років після початку війни, ми знову зібрали дитячі малюнки. Тоді вже лише з прифронтових міст. Ми хотіли побачити динаміку. Тим, кому у 2015-му було 8–12 років, у 2019-му виповнилося 12–16. Хтось із дітей узагалі не знав, що таке життя без війни. Ми хотіли зрозуміти, що зроблено і що треба зробити, аби створити хоч якусь «подушку безпеки» для цих дітей.

Ми побачили, що на поверхні більшість дітей страху вже не має. Людська психіка не може перебувати в постійній напрузі. Діти переважно адаптувалися до обставин, у яких їм доводиться жити. Вони навчилися виживати. Але за певних умов неопрацьований, загнаний далеко вглиб страх може дати найнесподіваніші сходи.

Через три роки, у 2022-му, в Україні не залишилося жодного безпечного куточка, який тією чи іншою мірою не був би зачеплений війною. Тепер, аби зрозуміти, як війна позначилася на дітях із різним досвідом та ступенем зіткнення з нею, не потрібно збирати малюнки з художніх студій усієї України. Достатньо зібрати їх в одному місті на Західній Україні, в якому знайшли прихисток сім’ї з дітьми з усієї країни.

«Нинішні дитячі малюнки дуже відрізняються від намальованих у 2014-му. Реальність була інша, — каже голова правління БФ «Голоси дітей» Олена Розвадовська. — У малюнках дітей зі Сходу країни я тоді бачила реалістичність. Якщо танк, то не з книжки, а такий, який проїхав вулицею, на якій живе дитина. Ось тут будинок зруйнований, так, як це було в її місті. Картинка була такою, якою її бачила дитина. Якщо ти війни не бачив, то можеш уявити собі танк у полі. Але якщо бачив, то він їде твоєю вулицею, повз магазини з реальними вивісками.

Якщо попросити дитину, яка не бачила війни, намалювати, наприклад, блокпост, то, швидше за все, вона намалює військових і шлагбаум. Дитина, яка бачила, намалює бетонні блоки, «їжаків», мішки, людину з автоматом.

До масштабного вторгнення Росії в Україну я одразу могла відрізнити дитину зі Сходу країни від дитини з Великої землі. Останні малювали серця, голубів, соняшники, різнокольорові стрічки. Навіть якщо це були танки, то прикрашені калиною. У малюнках дітей із мирних територій включалася уява.

Тепер же в малюнках дітей із Києва, Одеси, Харкова, з будь-якого куточка України — будинки, що палають, падають бомби, блокпости, вертольоти, літаки з дуже чіткою автентичністю. Прапор України. І замальований чи прострелений прапор Росії як візуалізація того, чого хоче дитина — щоб Україна перемогла.

Всі малюнки дітей зараз є абсолютно реалістичними. Вони про війну. Вони дуже заряджені протиставленням та протистоянням. Танки, що їдуть назустріч один одному. З прапорами України та Росії, підбитий російський танк.

У 2014-му була своя специфіка. Не часто, але в малюнках дітей, поряд із українським прапором, траплялися прапори «ЛДНР». Нині в малюнках дітей «ганчіркових» республік немає. Є прапори України та РФ. І цього не треба витягувати з дітей. Війна стала тлом їхнього дитинства, заглушила їхній дитячий світ. Усі їхні розмови сьогодні про те, що Росія напала на Україну, москалі — погані. Українці — найсильніші і встоять.

Якось я зайшла до школи в Трускавці. Один клас там облаштували під дитячу кімнату, щоби діти могли гратися. Я просто стояла й спостерігала. Дитина підійшла до дошки й написала «Слава Україна!». Було помітно, що хлопчик звик говорити російською мовою, але написати хотів українською. Ну й ми добре уявляємо, що діти писали на шкільній дошці, коли вчителя не було в класі…».

Ще одна яскрава відмінність малюнків 2014 року від нинішніх, каже Олена Розвадовська, — це літаки: «Тоді не було їх стільки. Авіаудари були дуже локальними і лише на початку. Були міни. Частиною реальності для дитини прифронтового села були заміноване поле чи посадка, через які вона вісім років «мирно» ходила до школи. Зараз на всіх дитячих малюнках — небезпека піднебесся, з якого падають бомби, ракети. Це нинішня реальність. Тим цинічнішою є російська ракета з написом «За дітей», скинута на вокзал у Краматорську. На дітей…»

У ці складні часи діти потребують підтримки. Дітей, що через війну разом із родинами мусили залишити рідні домівки, БФ «Голоси дітей» намагається підтримати, зокрема й психологічно. У місцях перебування дітей у Львові та в околицях — Дублянах і Винниках, у Трускавці, Східниці, в Полтаві, Береговому, Хусті, Кам’янці-Подільському психологи проводять заняття арт-терапії. Недавно запустили в Чернівцях. У найближчих планах — Хмельницький та Івано-Франківськ.

Одна з форм роботи — серійне малювання. В один і той самий час, наприклад двічі на тиждень, дитина приходить і 45 хвилин малює. Біля неї сидить один і той самий психолог або волонтер. Діти знають, що місце безпечне. І можуть малювати те, що захочуть. Ніхто не задаватиме їм тематику і не буде критикувати.

«Ми помітили, що через 7–8 таких зустрічей дитина проживає свій досвід, — відзначає психологиня з Трускавця Антоніна Сорочинська. — Спочатку малюнки можуть бути дуже насичені тривогою, агресією, страхом. У них багато експресії, фарби, різних кольорів, особливо чорного та червоного. Наприклад, одна дівчинка перші дві зустрічі малювала чорною фарбою просто рукою. На четверту зустріч узяла блакитну і білу фарби й почала говорити, спілкуватися.

Потроху дитина відновлюється, знаходить внутрішній ресурс, який допоможе їй упоратися з травмою. Без зайвого втручання. Під кінець ми завжди запитуємо, чи хоче дитина розповісти про свій малюнок. Якщо ні, ми не наполягаємо. Ми створюємо умови й допомагаємо дитині проживати свої емоції.

Навіть малюнки місцевих дітей, які не переживали жахіть війни, наповнені символікою України, танками, військовими літаками. Переживаннями, яких вони не бачили, але які є в нашому колективному полі. Діти теж переживають цю травму. Малюнки дітей, які перебували під обстрілами в бомбосховищах, — із Харкова, з Бучі, Ірпеня, з інших міст, де ведуться активні бойові дії, — наповнені тривогою й агресією.

Наприклад, малюнок 11-літньої дівчинки з Ірпеня. Перебуваючи поруч із нею, я прямо на тілесному рівні відчувала її тривогу й скорботу. Вона довго малювала серце у вигляді прапора. А під кінець обвела його чорним.

Хлопчики малюють багато танків, літаків. Як Україна бореться з Росією — прапори. Ця тема є майже в усіх хлопчачих малюнках.

Один хлопчик постійно малює машини. Так він їх називає. А насправді на кожному його малюнку — танки. Хоча він їх не бачив.

П’ятилітній хлопчик із Києва, чия родина виїхала майже одразу після початку війни, був трошки наляканий сиреною, вибухами. На його малюнках дуже добре видно трансформацію. Спочатку він малював обгорілі дерева, в які вдарила блискавка. Під кінець — великий розлогий дуб, схожий на людину.

Ще один малюнок мене вразив. 14-річна дівчинка виїжджала з Києва, де певний час провела під обстрілами. Вона намалювала поїзд, сонячні промінчики. Але вони нагадують «гради». В нижньому куті — люди в бомбосховищі.

Дуже багато на малюнках будинків.

Будинок між двома горами намалював хлопчик із Борисполя. Сказав, що гори захищають будинок.

Маленькі діти часто малюють супергероїв. Недавно на арт-терапію прийшов хлопчик з Ірпеня. Він прийшов у пригніченому настрої. Було незрозуміло, вистояв його будинок чи ні, чи є куди повертатися сім’ї, і коли. Хлопчик боявся. Йому потрібна була якась сила. Він намалював їжачка Соніка і розфарбував його в синьо-жовті кольори. Він сильний і всіх може перемогти. Хлопчик швидко намалював, а потім довго розповідав про свій малюнок. Йому хочеться, щоб Україна була сильною. Дитина транслює те, чого боїться, — вона боїться втратити свій будинок і свою країну.

Травма війни — як смерть якоїсь частинки душі».

«З допомогою занять арт-терапією ми намагаємся хоч трохи зняти напругу, щоб вона виходила з дітей у малюнках. Стиснута до упору пружина одного разу може вистрелити дуже сильно, — продовжує Олена Розвадовська. — Навіть на умовно безпечних територіях зараз дуже важко щось планувати. Сім’ї, які мешкають у місцях тимчасового перебування, в школах, спортзалах, — ще у ступорі. Вони наче равлики, що сховались у своїх мушлях, зібрані й напружені. Люди не хочуть виходити. Сидять по своїх кутках на матрацах. Подумки залишаючись або у своєму місті, де ведуться активні бойові дії, або в полоні своєї проблеми. Стрес їх прибиває, закриває. Підлітки не хочуть заводити нових друзів, спілкуватися. Потрібна робота фахівців, аби повертати дітям тілесність, рухливість. Дати їм можливість вималюватися, розвантажитись. Ми намагаємося це зараз робити. Максимально інклюзивно. Без дверей і порогів. Без списків.

Часто мама з дитиною, перебуваючи у своїх біді та болі, не бачать важливості цієї роботи. Зараз це польова робота. Яка спрямована тільки на вивільнення болю й переживання, на ресурсну підтримку. Коли треба йти, спілкуватися з людьми і підбирати найкращу форму роботи з ними. На жаль, терапія неможлива, поки не закінчиться війна.

А ось після закінчення війни вкрай знадобляться реабілітаційні центри і підготовлені психологи. До цього потрібно готуватися».